Читати книгу - "Син тіні, Олесь Ульяненко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ми зайшли до буфету. Банальність обстановки радше вказувала на несмак, а не на нетямущість. За вузьким, але досить довгим столом сидів чоловік у червоному індійському сарі й поволі зтирав якусь жовту рідину собі під ніздрі; він навіть не звернув уваги, а дивився в інший бік, тільки всього раз зловив лихим блиском ока, але наче зразу вцілив, обличчя дівки. Біля нього сиділо ще двоє. І з тих двох я неясно чомусь розрізнив пана Блоха, що сьорбав ріденький чай, вмочуючи туди сухарі. «Індус» перестав набивати ніздрі якоюсь гидотною і подивився на Блоха. Погляд в обох був відсутнім, але щось мені говорило про таку річ, як змова.
До буфету стали заходити, здебільше по одному, ще люди. Вони заходили і сідали за довгого стола, неясно, навіть зовсім незрозуміло кривлячись, як на картині новітнього художника, де не розібрати ні виходу, ні початку, ні ідеї — самі очі, з претензією на погляд у вічність. За якусь хвилину, коли чашки з ріденьким або міцним чаєм — кому як до смаку — потрапили в широкі, з короткими пальцями долоні, мельхіорові ложечки старанно перемішували цукор, і сім пар сьорбнули, прилипли пересохлими губами до брунатної рідини, а в шлунки стравоходами пішла гаряча хвиля, нарешті вони всі на мене подивилися, як на десяте чудо світу. За вікнами велетенськими зеленими комахами висіли ліхтарні вогні. Нарешті голомозий повернувся, коротко засвітивши між нами карий погляд, але бачив він тільки жінку в амбразурі синього вікна з зеленими мухами ліхтарів; пучки у нього іце блищали від рідини, що неприємно подразнювала носові пазухи. Неупереджене око могло це прийняти за наркотик, але навряд чи пан Блох і сам чоловік, доволі розумний на вигляд, могли собі таке дозволити. Потім він повільними рухами витягнув з кишені вервечки, без хрестика, буддійські вервечки, і втомленим голосом заговорив у невідомість: «Ми з вами побачитися давно хотіли. — Пауза. — Проте… Дайте стілець чоловікові, пане… перепрошую, Нейман? Так? Отож нам, тобто нашому підприємству, потрібні люди за кордоном… Враховуючи ваше минуле, тобто ваші заслуги, ми 6 хотіли навести зв'язки, не зі Сполученими Штатами, а з філіями в інших країнах і людьми, що колись працювали з вами у банківській системі чи мали відношення до таких… Взагалі, нам потрібні люди там, чим більше, тим ліпше…» — І він замовк, продовжуючи гіпнотизувати невідомий, але широкий простір паркетом до столу і від столу до вікна з зеленими мухами ліхтарів. Пан Блох початком не виявляв ніякої цікавості. Рипнули двері. У повітрі зависли мелодії вальсу «Фантастичної». Блох якось скривився, його вдарив по носі різкий запах. Він кинув на мене один, всього один-єдиний погляд: мені тільки зараз лишилося вирішити: жити мені чи вмирати. Я міг би пристати на пропозицію, але навряд чи це було 6 чесно і розумно. Я знав репутацію цього чоловіка, але не настільки, щоб давати свої рекомендації, які навряд чи мали 6 силу в самих Штатах, та у Гонконзі чи інших філіях це могло спрацювати стовідсотково. Але меткий погляд пана Блоха вирішив усе. Я не був придатним до таких речей. Я міг або мовчати, або отримати кулю в лоба. З двох одне. Який настрій випаде на цього пана. Я знав, що вони рано чи пізно вийдуть на напівмафіозні азіатські з європейською чи американською орієнтацією фірми, і потік лівого капіталу забезпечений. Але мене навчили обходитися коректно.
З дитинства мене привчили, що життя складається з великих і малих заборон, але все це оповите чарівною невідомістю; і цю чарівну невідомість треба прорвати, а там ось і знаходиться те, що складає наше життя, і як тільки я думав про ці речі — життя давало страшного крену. Батько говорив: якщо можеш дати раду фантазіям, то фантазуй.
Але те, що зараз було переді мною, мало чим нагадувало фантазію. Я теж бачив чарівливу жіночу постать у квадраті вікна, але говорив собі, що на вулицях цієї країни можна побачити мільйони і тисячі жіночих облич, готових віддатися або під пензель, або їхні тіла за найдрібніший кошт поставлять на коліна; цій, напевне, поталанило найбільше, тому що розплата буде, напевне, однаковою. Кількома тисячами років смердючого пекла більше, кількома менше. Ніякої різниці. Тим паче, що це ніколи не перестане боліти. Іноді мені видається, що нас заборонили від самого початку, і смерть не що інше, як справдешній кінець. Але це дурні фанаберії. Божевільні думки, коли тебе відділяють тисячі кілометрів від рідного дому. Тому мені зовсім не хотілося говорити. Почувався я набагато краще. Вигляд у мене був досить шерепкуватий. Проте пан Блох підвів свій холодний погляд від склянки і сказав: «Ми дамо пану… е-е-е-е… Нейману подумати. Але
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Син тіні, Олесь Ульяненко», після закриття браузера.