Читати книгу - "Астра, Олександр Міхед"

Я мав цим зайнятися.

Але, здається, їм було байдуже до людей і рішення, що їх приймала би та виконувала Асоціація. Їм потрібне було безперебійне джерело надходження енергії, яке не залежало би від зовнішніх факторів і випадковостей.

Я мав побудувати цю ілюзію.

Ще один стрибок кар’єри.

Ще один ранг доступу.

І ще на один крок ближче до істини.

Лишається зовсім трохи.

Кінець нашої історії вже близько.

3

Це було три дні тому.

3 лютого 2014-го Юхим Євгенович викликав мене до себе в кабінет. Я прийшов майже одразу. Він саме закінчував записувати якесь відео, «просто помилка», — казав він у камеру.

Ірі байдуже. У неї інша проблема — Юрась записався в Самооборону. Я боявся, що перший же збройний конфлікт може стати для нього останнім. Іра тільки сказала: «Повертайся швидше».

Я — непотрібна складова їхнього трикутника.

Ми обійнялись.

— Люблю тебе.

— Бережи себе.

— І ти.

Ось і все прощання. І все кохання, в якому ми намагалися знайти хоч якийсь сенс у довколишній реальності. Скільки вже минуло часу, відколи ми разом? Три роки? Скільки тривали наші почуття? Далі що? Звичка? Апатія? Намагання хоч якось вберегти почуття, реанімувати його? Ні. Просто співіснування поруч, тупа буденність, за якою заховано мої порносайти, мрії про Юрася і спогади про наші забавки з Вовчиком. А що в неї? Що ховала вона під цими посмішками та буденними обіймами? Заздрість? Відчуття загубленості в реальності, коли не можеш отримати відповіді, а тому припиняєш ставити питання? Не знаю. Можливо, Юрась був її відрадою, але як далеко вони могли зайти?

Зрештою, мені байдуже.

Принаймні, мені так здається.

Можливо, він хоч піклуватиметься про неї.

Якщо не помре від чийогось кийка чи кулі.

Одне я знав точно: я вже ніколи не повернуся до неї. Це мій останній політ.

***

На щастя, нас із Юхимом Євгеновичем посадили в різних кінцях літака. Я проглядав заголовки газет і обдумував цю книгу. Щоправда, спершу я волів написати трактат, в якому показав би свій шлях до істини. Одначе цей жах, у якому ми живемо від народження, не можна описати сухими викладами філософських термінів.

Я робив перші записи, впорядковуючи свої спостереження і все, що знав про «Астру».

Я перечитував нотатки із текстів Семінару і ставив на берегах дедалі більше знаків оклику і запитань. Сусід праворуч, діловитий американець, явно переляканий нашим варварством, косував у мої записи, певно, сумніваючись, чи бодай черговий націоналіст не складає плану побудови барикад перед Капітолієм.

Історія повторювалась. Я згадував свою першу поїздку до Терновців. Плацкартний вагон потяга Київ—Львів. Печатка безнадії на спитих обличчях і рок приреченості на усміхнених обличчях малюків, які ніколи не вирвуться з замкненого кола свого соціального статусу. Я намагався дочитати текст Семінару, мріяв про те, щоби стати кимось іншим, не собою. Я дивився на ландшафт, що миготів за вікном потяга, і мріяв перебрати контроль над своїм життям. Що я знав тоді про «Астру»? Підрозділ міжнародної мережі, що пропагує глобальні цінності. От і все. Ну, ще їхнє дивацтво з використанням тексту «Антигони» та окрема вказівка на зв’язок із американською філософією ХІХ ст.

Чи я дізнався відтоді щось нове?

Не знаю. Але точно зрозумів, що правда не може бути одновимірною, мати лише одну площину. Правда — це матрьошка, і все залежить лише від твого рангу доступу — наскільки глибоко ти можеш проникнути в істину.

Я перечитував канонічні тексти Семінару і нагромаджував питання: Хто такі Великі мертві? Чи вони вершина харчової піраміди, чи проміжна ланка, як ми? Чому тексти канону дають стільки натяків на правду? Чи «Астра» віддавна хоче бути розкритою? Вони кидають кістку підказок своїм псам, а ми не хочемо повірити, що істина може бути такою фантастичною.

Все вигадка?

Все ілюзія?

Їхні тексти показують умовність усього. Довкола — суцільний суспільний договір і спроби хоч якось упорядкувати хаос людського існування, надати йому форм соціального, політичного життя. За сім днів вони формують нову свідомість, створюють новий внутрішній світ, підводять впритул до прірви, аби ти зрозумів: реальність — це умовність, бо немає часу, немає мови, цінностей. Це все — домовленості. Оболонки думки.

Життя — це договірний матч, і він триває доти, доки гравці дотримуються правил і норм. Головне — не ставити зайвих запитань і просто грати. Збій у свідомості одного гравця приводить до пошуку правди. Ким проплачено цю гру? Хто судді? Хто глядачі?

І чому для «Астри» такою важливою є містерія? Постановка «Антигони» — не просто тренінг із командотворення. Я бачив цю брудну енергію, що пузирилася стелею, кислотними краплями спадала на рештки тіл і з чавкотінням поглиналася землею. Чи то був справжній катарсис?

***

Ми прилетіли до Бостона пізно вночі. Це була моя перша поїздка за кордон, і Юхим Євгенович перебрав на себе роль гіда, ввічливого господаря. Забрав свою машину з парковки — розкішний позашляховик, втілення американської мрії, що патякає про екологію, але при цьому пожирає бензин десятками галонів. Подвійна мораль — єдина мораль, яка виживає в цьому світі.

Ми виїхали за межі Бостона, хмарочоси лишилися позаду. Перед нами було ідеальне полотно хайвею.

— Таке враження, що я в якомусь американському фільмі, — зачудовано кажу шефові.

— Ти про що?

— Кількість штампів і карикатурних уявлень про Штати на одиницю часу просто зашкалює. Починаючи з вашої машини і всього цього, — веду рукою. Довкола типовий американський ландшафт, на тлі якого мають їхати двоє в самотньому авто, готові до найбільшого випробування свого життя.

Він посміхається.

— Здається, спершу кіно імітувало життя, хотіло зробити все якомога схожим на реальність. Знаєш, у реальних декораціях навіть хепі-енд виглядатиме правдиво. Та потім їм набридло, чи сама реальність уже не була такою привабливою. Вони почали конструювати її самі. Створювати міфи, секс-зірок, sex appeal, — промовив Юхим Євгенович із особливим смаком, наче про якийсь особливий аромат чи ауру, — і весь цей рок-н-рол і 15 хвилин слави. Реальність почала рівнятися на ці вигадки. Вона мала новий ейдос, з якого можна імітувати китайську підробку.

— А зараз?

— Зараз? Ну, зараз, по-моєму, такий fusion, що чорт ногу зламає. Все вигадка.

«Все ілюзія», — додаю подумки.

Ми їхали нічним хайвеєм, минаючи drive-in motel та всілякі Burger King. Уся реальність була торговельною маркою.

Ми розмовляли, як старі друзі. Юхим Євгенович говорив більше звичайного. Ніби боявся мовчання і своїх сумнівів. Здавалося, він до кінця не вирішив для