Читати книгу - "Королева краси з Лінана. Людина-подушка. Усікновення руки в Спокані, Мартін Макдонах"

не хочеш сидіти, і примушують смикати мене за пальця, тоді як ти повинен жити у себе вдома, в джунглях, і нікого ні за що не смикати, якщо не хочеться». Ну, хіба що, смикати банан на дереві, чи іншого гібона за хвоста. А тоді я подумав собі: «Господи, це ж кожнісінька мавпа в кожнісінькому зоопарку по цілому світі ляже ввечері спати з думкою: “Як же я не хочу сидіти в цій клітці, не хочу смикати п’яних за пальці, не знаючи, до чого це, я хочу бути вдома, в Африці, чи де там у них є джунглі, хочу гойдатися на деревах, їсти банани чи що захочу”». А тоді я подумав: «Та ні, щоночі, коли вони сплять, їм, мабуть, сниться: “Я вернувся, я в джунглях, я їм банани”, а тоді бац! — вони щодня просинаються в занюханій Арізоні. І тут підходить п’яний». Отоді я й перестав ходити в зоопарк, а почав приймати «спід». Багато «спіду». Через нього мене пов’язали й дали умовний строк і я мусив іти на роботу в цей гнидявий готель. І так я дійшов до сьогодні. Я не хотів іти на роботу в готель. Хто хоче працювати в готелі? Хіба що якийсь готелелюбний виродок. Через те я завжди надіявся, що тут станеться щось цікаве. Може, проститутку заріжуть і я її рятуватиму. Чи лесбіянок заріжуть. Я не проти, щоб були лесбіянки, і щоб я їх урятував. Можна ж рятувати людей, навіть якщо вони не такі, як ти. Може, мені дали б якусь медаль од якоїсь Лесбійської асоціації. Медаль за оборону лесбіянок. У них є такі медалі? Хай би були. (Пауза.) Раніше я надіявся, що в моїй школі буде ота стрілянина, як в інших, і всіх повбивають. Ви такого хотіли? Я хотів. Але стрілянини в моїй школі не було. Тільки уроки. Тому я завжди, як ви кажете, мріяв. Мріяв, що якийсь задрочений пацан за́йде й почне у всіх стріляти, бо в його особистому житті щось було не так — наприклад, у спорті він був слабак, чи що там у вас буває? Ну, те, що вас пригнічує. І він чи вони зайдуть, одягнені, як солдати, ну, щоб відрізнятися, і тоді я зроблю щось хоробре і всіх урятую. Ну, не всіх, а то це не буде масове шкільне вбивство. Може, дам йому чи їм убити душ дванадцять. А тоді я закрив би двері своєю зламаною ногою, а кулі ті двері пробивали б, а я лежав би, стікаючи кров’ю, поки не вмер би. Чи вікно. Знаєте, що? Я був би не проти вмерти, головне, щоб зробити щось хоробре. Але я однозначно не хотів би бути одним з тих, кому стрельнули в голову на початку і він навіть не зрозумів, що діється. Це було б паскудно. Сидіти, робити алгебру і тут бздинь, більше нічого навіки. Тільки дарма попав у масове шкільне вбивство. Хоч, думаю, більшість пацанів, які вціліли, навіть тих, що зробили щось хоробре, якби їх спитали після того, як би їм було краще, то вони, мабуть, вибрали б звичайний день, коли нудно йдеш собі додому, і ніхто не вривається у твій клас, щоб усіх постріляти. Чи в кафетерій чи куди там. (Пауза.) Нас навіть не пускали в кафетерій, коли я був малий. У кафетерій можна було зайти тільки в обід. Не розумію, чого тепер о дев’ятій ранку кафетерії вже відкриті. (Пауза.) Може, там снідають? (Пауза.) Мені від цього ще сумніше. (Пауза.) Чого я почав про масове шкільне вбивство? А, так, через однорукого. Десь так приблизно опівночі я бачив, як він зістрибнув з пожежної драбини й побіг у темряву з пістолетом у руці. Я знав, що в нього є пістолет, правда ж? Я знав що то був не вихлоп з машини. Брехун. І це означало, що та гарна дівчина й досі нагорі і, може, мертва чи саме в цю мить умирає. Я надіявся, що вмирає, а не мертва, бо так би я міг спинити їй кровотечу своєю сорочкою чи ще чимось і ми пощебетали б. Звісно, якби був вибір, чи вона мертва, чи тільки зв’язана, то я вибрав би, щоб була тільки зв’язана. Я ж не хворий на голову. Звісно, її кольоровий дружок — я не знав, де він у чорта був. Але я згадав, де його бачив раніше. Він — той херчик, що нажучив мене, коли продавав «спід», два роки тому. Зимою. Я дав йому шістдесят баксів і він сказав ждати там, і я ждав, а він утік і не вернувся. Просто не вернувся. Я простояв там цілу годину. У снігу. А тоді привалили лягаві. Мабуть, не треба було мені кричати на них, що це вони винні, але, знаєте, я був злий. А той херчик, мабуть, дивився з-за рогу й сміявся. Через те мені прямо впоперек горла стало, коли він не впізнав мене на ресепшені. Він просто подивився крізь мене. Може, це через спортивні труси, але я не знаю. Просто він мені став упоперек горла. (Пауза.) Хоч би там як, коли подзвонила мати однорукого, я перемкнув її прямо на його номер. А що я мав робити? Сказати: «Вибачте, вашого сина зараз нема, він щойно зістрибнув з пожежної драбини й побіг у темряву з пістолетом у руці»? У неї почалась би істерика. Тому я перемкнув її на номер. Хай ті козли розбираються.

Затемнення. І одразу світло загоряється знов...

Сцена третя

Готельний номер через кілька секунд після першої сцени. Розташування персонажів і речей те саме: по всій підлозі валяються руки, свічка горить, Мерілін і Тобі прикуті до радіатора, Тобі на телефоні.

ТОБІ: Е, на жаль, його зараз нема — ненадовго вийшов. Е, може, йому щось переказати? (Пауза.) Е, я його друг, давній друг. (Пауза.) Я говорю, як чорний? Я і є чорний. Так, я чорний. Я чорний друг вашого сина. (Пауза.) Та ні, нема в цьому нічого сумнівного, просто я новий чорний друг вашого сина. Я сказав «давній»? Я мав на увазі «новий». Слухайте, давайте, я йому скажу, хай вам передзвонить одразу, як прийде. Можна так зробити? (Пауза.) Ви впали з дерева?

Пауза. Тобі прикриває долонею слухавку, повертається до Мерілін.

ТОБІ: Вона впала з дерева.

Пауза. Тобі повертається до телефонної розмови.

ТОБІ: Емм...

МЕРІЛІН: Спитай її, чи сильно забилася.

ТОБІ: Ви сильно забилися? (Слухає.) Вона впала ще вчора. Зламала