Читати книгу - "Північна зірка, Михайло Миколайович Грешнов"

Важким сплеском хвоста Гаррі повертає униз, в глибину. Йому вистачить хвилини — аби тільки не менше… А в глибину падати легко: вона втягує його, як вкинутий у воду цвях. Повільно згущується пітьма. Мов прес, розчавлює тіло тиск. Як довго дельфін здатен затримувати подих?.. Темрява зімкнулася над Гаррі. Вода стиснула його, як шар вугілля. І чомусь немає страху. Униз і ще вниз, вниз…

Коли тиск став нестерпним, коли він упхав плавці в тіло і вдавив очі в орбіти, Гаррі розціпив щелепи і скільки було сили вдихнув у себе водяний струмінь. Він навіть не відчув болю, лише різкий поштовх усередині. І ось він уже падає в глибину з перешматованими легенями…

— Я не про те, — зауважив Сергій. — Не про числа і доведення. Числами можна виміряти вагу Юпітера і Плутона, відстань до Полярної зірки. Числа — це точність і сухість. За ними кількість.

— Не розумію тебе, — призналася Тамара.

— Чого простішого: тричі по три — дев’ять. Таблиця. Я віддав би перевагу іншому: дев’ятеро людей — дев’ятеро особистостей, доль…

— І що?

— Сутність речі.

— У речей є складові..

— Молекули, атоми? — засміявся Сергій.

— Ти не знаєш, чого хочеш! — розсердилася Тамара.

— Знаю!

Сергій одійшов від столу. У вікна лабораторії вривалося сонце. У сквері за вікнами порядкувала весна: дихала на грудки снігу — з’являлися ручаї, торкалася дерев — здувалися і бубнявіли бруньки.

— Знаю, — повторив Сергій. — І не заперечую точність науки. А тільки настрій — якою міркою його виміряєш?

— Скепсис… — невдоволено мовила Тамара.

— І скепсис також виміряй.

— Ти як не свій, Сергійку.

Мабуть, вона має рацію. Сергій зняв халат. Кивнув Тамарі, вийшов з кімнати.

Про що, власне, суперечка, розмірковував він, йдучи коридором. Тамара — фахівець, математик. Сергій кохає її. А от числа і цифри Сергій не любить. Нехай вони хороші, числа, корисні. Усе це Сергій усвідомлює, однак числа не любить. Може, тому, що у нього фах, далекий від математики? Психологія. Навіть парапсихологія, хоча “пара” викликає у багатьох подив і посмішку. Тамара ні, не сміється. Однак Тамара і психологію хотіла б перекласти на мову математики.

У вестибюлі Сергій вдягнувся. Зійшов сходами і підкликав таксі.

— У музей Скрябіна, — сказав водієві, сідаючи поруч з ним.

У будинку-музеї композитора Скрябіна Сергій походив кімнатами. Посидів на софі. Йому необхідно було посидіти на софі. У музеї нікого не було. Тут коли-не-коли з’являються відвідувачі. І добре, що так, думав Сергій. Йому необхідно було посидіти на самоті. На стареньку доглядачку можна не зважати. Вона добре знає Сергія, адже він тут не вперше. Проте Сергій для неї не зовсім зрозумілий. Інші прийдуть, оглянуть рояль, портрети, речі минулого століття й підуть. Назавжди. Цей високий, довготелесий молодик приходить у музей часто. Нічого не оглядає. Точніше, він уже обдивився все. Сяде на софу і сидить годину, другу. Мовчить. Навіть заплющить очі. Може, у нього якесь нещастя? Може, він хворий?

Одного разу він звернувся до доглядачки із запитанням:

— Що ви відчуваєте?

Старенька здивовано звела очі.

— Тут, у цьому будинку, — уточнив довготелесий.

— Відчуваю музику, — відповіла доглядачка.

Відповідь, схоже, задовольнила відвідувача.

Зате доглядачку вона примусила замислитися. Правильно вона відповіла — відчуваю? Музику слухають, творять. Але відчувати… Адже це не тепло і не холод. Проте доглядачка відчувала її і дійшла висновку, що відповіла юнакові правильно.

Сергій також був задоволений відповіддю доглядачки.

От і зараз він сидить. Ні, він не дрімає, хоча очі його заплющені. Не думає і про суперечку з Тамарою. Сергій слухає.

Ні шамотня машин за вікном, ні ляпотня крапель, що падають на дашок підвіконня, не заважають йому. Він слухає внутрішнім слухом.

Почалося це давно і визначило долю Сергія. У нього велика рідня: дід по матері, Углов Петро Сергійович, геолог і мандрівник; дід по батькові, Іван Володимирович, астроном; дядько, Карпо Анатолійович, конструктор; інший дядько, Михайло Анатолійович, фізик-атомник, ще інший — співробітник посольства. А ще тітки, двоюрідні брати, сестри… Переважно талановита рідня. Різнобічно обдарована. І, мабуть, у дитинстві Сергій мріяв бути схожим на кожного з них. Бував у Петра Сергійовича — відчував себе мандрівником; у Івана Володимировича — астрономом. У інших — конструктором, фізиком. Але то в дитинстві: пора незрілості, наслідування. Потім, коли Сергій закінчив інститут і став працювати за фахом, у нього з’явилися свої турботи, проблеми.

Чому, наприклад, У Михайлівському живеш пушкінськими віршами? Зовсім не тому, що з дитинства знаєш “Край лукомор’я”, “Зимовий ранок”. Вірші приходять самі, напливом, прочитані давно чи почуті випадково, але ніколи потім не перечитувані. У Колтушах думаєш про вищу нервову діяльність, про досліди Павлова. У Казані, в бібліотеці Лобачевського, — про просторову геометрію, хоча вона ніколи не вабила тебе. Після відвідання бібліотеки, пам’ятає Сергій, незнайомий йому толстенький чоловік заговорив зненацька про теорію паралельних ліній. А згодом у автобусі — їхали вони разом — з’ясувалося, що чоловік цей — колгоспний бухгалтер, має освіту дев’ять класів і курси, ім’я Лобачевського чув у житті двічі, може, тричі.

Чому так буває? Сергій, як психолог, намагається у таких випадках розібратися. Ставить досліди над собою.

У квартирі-музеї тихо. Слабке ненав’язливе світло: за вікном погода перемінилася, насунули хмари. Ніхто не грюкне, не човгне підошвою об підлогу. Доглядачка дрімає у вітальні. Розкритий рояль, ноти.

Сергій не захоплюється музикою. Не захоплювався раніше, серед численної рідні музикантів немає. Не можна сказати, що він не розуміється на музиці. Чайковського, Шостаковича знає за