Читати книгу - "Повернення "Галактики", Василь Павлович Бережний"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Гаразд, — погодився Рукань.
Попритуляли біноклі до очей. Дивляться на синій шовк неба, на тьмяніюче золото обрію. Нашорошились. Нічого поки що не видно. Хлопці мовчать. Коли це раптом Головань як закричить:
— Бачу! Бачу! Аж два…
— Що “два”?
— Два супутники!
— Тобі що — двоїться в очах?
— Дивись! Дивись! — не вгавав Головань. — Два супутники, а за ними ракета-носій…
Рукань повернув свого бінокля у той бік, куди показував Головань, шукав, шукав і нічого не побачив.
— Ну ти й штукар! — сказав він докірливо. — Два супутники… У повідомленні тільки про один говорилось.
— Точно, два!
— Не вигадуй.
— Хто, я вигадую?!
Головань підвіеся. Проти нього стояв Рукань. Стисли кулаки.
— Скажи своєму Андрійкові, — процідив Рукань, — може, він повірить!
Невідомо, хто перший поліз у бійку. Через мить їхні руки сплелися, друзі намагалися ехопити один одного за барки. Та хіба можна довго борюкатися на стрісі? Як тільки хлопці втратили рівновагу — сила земного тяжіння вхопила їх невидимою рукою і покотила, покотила вниз. Орбіта їхнього польоту була короткою — від стріхи повітки до поверхні земної кулі. Бебехнулись вони в город, у картоплю. Добре, що грунт м’який, розпушений. І наші забіяки лишилися цілісінькі, неушкоджені…
Наступного вечора нерозлучні друзі не вийшли на побачення. Головань качався в ліжку і все думав про супутників. Може, й справді йому привиділось? Може, то була якась зірка, а не другий супутник? Але ж обидві цятки помітно рухались…
На ганку щось загупало. До хати вбіг схвильований Рукань. Гукнув ще з порога:
— Чув?
— Що? — нехотя обізвався Головань.
— Сигнали… супутників! Ти таки правду казав — їх два, і знаєш…
— Знаєш… знаєш… — перекривив Головань. — Я одразу побачив, а ти…
— Ну, пробач мені, пробач… Я не міг тоді повірити… Так знаєш, що то за другий супутник? Це ж наш електронний хлопчик! Він і наймення собі придумав. Дем’янко Дерев’янко зветься.
— Та ну?
— Слово честі!
І хлопці помирились. Мало не до світанку просиділи біля Голованевого приймача. Як вони зраділи, коли почули Дем’янків голос! Здорово виходить — їхній маленький робот опинився на орбіті супутника! Хто б не радів з цього?
Головань навіть кинувся на радощах танцювати і побудив батьків.
— Чи ти не здурів? — розсердилася мати. — Ану лягай уже!
— Зараз, зараз, — вгамувався Головань. Рукань рушив до дверей.
Посиділи ще на ганку.
— От здорово! — упівголоса захоплювався Рукань.
— Здорово то здорово, — замислено сказав Головань. — А як його з орбіти вивести? Пропаде, неслух поганий.
Замислилися хлопці. Вони добре знали закони механіки. Дем’янко рухається по орбіті за інерцією. А коли там, угорі, нема повітря, то й ніщо його не гальмує. Виходить, отак і кружлятиме вічно… Для того, щоб робот-супутник почав знижуватись, треба зменшити швидкість його руху. А як це зробити?
Довго сиділи хлопці на ганку і не могли нічого придумати.
Вони так і не пішли спати.
Коли нарешті розвиднілось, побігли до Михайла Васильовича і про все йому розповіли. Вчитель вислухав їх, подумав, а тоді й питає:
— А ви не пригадуєте, — черевики були в цього недисциплінованого Дем’янка?
— Аякже! — вигукнув Рукань.
— Звичайно, — підтвердив Головань. — Я надів йому Андрійкові.
— Гм… Це добре, — хитро усміхнувся вчитель. — А ви не забули закон механіки про дію і протидію?
— Дія дорівнює протидії, — випалив Головань.
— Ну ось. Тепер ідіть і подумайте над цією задачею. Після уроків поговоримо. Сьогодні ж і радіозв’язок встановимо з Дем’янком.
…Цього дня друзі були в класі неуважні. На запитання вчителів відповідали невлад. Та воно й зрозуміло: вони увесь час думали про Дем’янка Дерев’янка. Кожен з них перебирав у думці слова Михайла Васильовича. Про що він говорив? Про закон дії і протидії. Але до чого тут Дем’янкові черевики?!
На останній перерві Головань раптом просяяв.
— Я здогадався! — вигукнув радісно він.
ОСТАННЄ КОЛОА Дем’янко тим часом кружляв і кружляв довкола Землі. І невпинно викликав на зв’язок свою Непитайлівку.
Він придивлявся вниз, і коли не заважали хмари, добре бачив континенти, океани, моря і навіть деякі великі острови. Земля здавалась відсіля величезним глобусом. Часто Дем’янко пролітав над Чорним морем. Придивлявся. І Дніпро помітив. Десь там і його рідна Непитайлівка.
— Невже в Непитайлівці не чують мене? — бідкався Дем’янко.
Нарешті його антена вловила відповідь. Непитайлівка? Так і є.
— Дем’янку Дерев’янку! Говорить Непитайлівська школа. Ти нас чуєш?
— Чую, чую! — відповів Дем’янко.
— Шкодуємо, що в тебе нема апаратури для дослідження космічного простору…
— А я не шкодую, — перебив Дем’янко. — Мені й так уже набридло в космосі.
— Якщо ти не погубив своїх черевиків, Дем’янку, то зроби ось що…
І на цьому розмова обірвалася, бо Дем’янко залетів далеко за Непитайлівський обрій, і радіохвилі з Непитайлівки не могли його досягнути. Зиркнув на свої ноги — черевики є. Але для чого це вони почали про черевики?
Минуло більше доби, коли Дем’янкові нарешті знову випало пролітати над рідними степами. Ще
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повернення "Галактики", Василь Павлович Бережний», після закриття браузера.