Читати книгу - "Пустоцвiт"

Як перша седмиця після Великодня пройде – одразу ж у дорогу! Хочу нарешті батьківщину твою побачити…

На тім і вирішили.

Українські землі, весна 1744 року.

Від'їзд Єлизавети Петрівни в «малоросійський бон вояж» був видовищем мальовничим, що надовго запам'ятався всім свідкам. Дивовижний імператорський кортеж складався більш ніж з 50 підвід, навантажених усіляким скарбом (від посуду й плаття до розбірних ліжок) і безлічі різношерстих екіпажів – великих і малих карет, відкритих і закритих колясок. У розкішному дормезі, запряженому огрядними кіньми, «укомплектованому» лакеями в золотих лівреях і візниками в дорогих каптанах, їхали Її Імператорська Величність Єлизавета Петрівна зі своїм фаворитом Олексієм Розумом. В іншому дормезі, дещо менш розкішному, розмістилися Великий князь Петро Федорович – майбутній імператор Петро III, зі своєю нареченою Софіхен. Їх супроводжувала численна охорона, слуги, фрейліни і служниці, кухар, кухарчуки, доктор і аптекарі, а також інша обслуга, необхідна в далекій дорозі.

Рухався кортеж неспішно, часто зупинявся на постій – то якийсь екіпаж доводилося лагодити, то імператриця нездужала… У перший тиждень вояжу багато хто з його учасників потайки жалкував про свою долю: дуже вже стомлюючою виявилася дорога! Щоправда, вони щосили намагалися не показувати своїх щирих почуттів, аби про це не довідалася ненароком Єлизавета Петрівна – головна винуватиця їхніх халеп… Бо лиха не оберешся!

Однак з наближенням до українських земель настрій у всіх поступово поліпшувався, оскільки погода ставала дедалі більш теплою й привітною. Після досить похмурих у цю пору околиць Петербурга, довколишня природа буяла кольорами, незвично яскравими для очей жителів півночі. Тут і там з'являлися жовті острівці з квітів мати-й-мачухи, кущики первоцвіту, зрідка на узбіччі розквітали самотні яскраво-червоні тюльпани.

А Єлизавета Петрівна, яка доволі погано переносила далекі переїзди й спочатку дуже засмучена тією прикрістю, що їм усе ніяк не зустрічалися ні русалки, ні мавки, ані інші польові й лісові духи, тепер узагалі раділа як дитя. Час від часу государиня тикала пальчиком у вікно дормеза й кричала:

– Олесеньку, ти подивись тільки, до чого поля вздовж дороги рівні, немов їх грифелем під лінійку хто намалював! А це що за квіточки?

– Які квіточки, моя панночко? – послужливо перепитував фаворит.

– А оті жовтенькі! А поруч з ними ще й блакитненькі! Он там, на узбіччі – бачиш?..

Олексій подавав знак, процесія зупинялася. Черговий офіцер спритно спускався з коня, рвав на узбіччі мати-й-мачуху з первоцвітом і волохатою загадковою сон-травою, простягав букет імператриці. Єлизавета Петрівна жадібно вдихала тонкий аромат польових квітів, від чого ставала неймовірно щасливою. Іноді бруднила обличчя пилком, а потім довго глузувала із себе, зовсім по-дитячому стираючи його й одразу обмахуючись напудреним носовичком.

Під час довгої подорожі до рідного будинку Олексій особливо милувався своєю панночкою. Щось спалахувало в його душі, немов іскорка полум'я: одночасно запопадливе й непередбачуване, то божевільне, то вкрай романтичне… Його чорні очі в такі моменти вигравали дивовижним, якимсь демонічним вогнем, тож Єлизавета Петрівна навіть знічувалася, смиренно прикривала вічка й, несміливо посунувшись до фаворита, притискалася до нього гарненьким плічком.

Кортеж зустрічали кінні козаки. По черзі міняючи позиції, вони утворювали вздовж дороги суцільні ланцюги почесної варти. Ці перегрупування забавляли імператрицю… зате жахливо дратували Петра Федоровича! Великий князь був не в гуморі із самого початку вояжу бодай через те, що царственна тіточка не дозволила йому взяти в дорогу якусь собачку з його улюбленої зграї хортів. З цього приводу спадкоємець престолу в перший же день поїздки встиг обмінятися набором дошкульних «люб'язностей» зі своєю нареченою. Останнє слово залишилося (як це нерідко траплялося в їхніх стосунках) за Софіхен, що підсумувала крізь зуби: «Вам би все життя тільки із суками справи мати…»

Ясна річ, Петро Федорович перебував у глибокій зневірі. У моменти особливого роздратування він давав вихід нападам люті, тоді Фіке забивалася в куток дормеза й намагалася не слухати просторікувань нареченого. От і зараз після чергової перестановки ланцюгів козацької почесної варти Великий князь заходився бубонити:

– Що ж це таке діється?! Та скільки ж можна гарцювати туди-сюди?! Хіба ж не можна було взяти людей побільше?! Чого вони метушаться цілісінький день?! І що це за постава, що за однострої такі – у кожного свої?! У військах порядок має бути, а не бедлам…

– Та замовкніть вже, будь ласка! – нарешті вигукнула нещасна Софіхен. – Між іншим, ви не один тут перебуваєте.

– Ой, мадам, даруйте – не помітив! – нелюб'язно пробурчав Петро Федорович. – Вас, мабуть, також дратує весь цей балаган. Тож потрібно сказати, щоб…

– Мене дратують ваші крики, пане! Тож будь ласка, негайно стуліть пельку, – Фіке за словом у кишеню не лізла ніколи… тим паче зараз не вважала за необхідне церемонитися!

– Фу, як грубо, пані! Чесно кажучи, мені огидні й ви самі, і ваша нікчемна манера спілкування. Особисто я завжди припускав, що ви через бідність вашої родини виховувалися на вулиці разом із простолюдинами.

– Зате вас, пане, при вашому статку виховували в казармі, – парирувала Софіхен. І доки Петро Федорович сипав добірною солдатською лайкою, якої тільки встиг набратися у військах Фрідріха Великого, подумала: до чого ж наївна тітка її нареченого Єлизавета Петрівна – а ще імператриця!.. Та як можна нормально розмовляти із цим солдафоном?! Із цим!.. Із цим!.. Ні, на першій же зупинці варто попроситися в інший дормез.

Втім, в екіпаж государині й її фаворита войовничо налаштовану Софіхен не пустили.

– Запам'ятай-но от що: ти – майже чоловікова дружина, твоє основне завдання – народити нам спадкоємця. От і звикай потихесеньку до майбутнього чоловіка, пристосовуйся…

І бідолашній Фіке не залишалося нічого іншого, як тільки всю дорогу вислуховувати крики Великого князя й вступати з ним у словесні баталії, коли його поведінка ставала особливо нестерпною. А такі моменти аж ніяк не були рідкістю.

Ще б пак – адже Петра Федоровича з дитинства виховували як спадкоємця шведського престолу, який всіма фібрами душі повинен ненавидіти знахабнілу Росію, що зарвалася, і будь-що домагатися реваншу за поразку в Північній війні. Як раптом доля повернулася так, що замість шведського він тепер готується зійти