Читати книгу - "Смерть у Києві"

— Чом же мовчиш, лікарю? — пощулився від холоду Юрій. — Кажи, не бійся. Мої сини звикли слухати і правду, й неправду. На те й князі.

А Дуліб ніби й забув про взятий на себе нелегкий і, сказати б, невластивий для нього обов'язок довести до кінця справу з розкриттям убивства Ігоревого в Києві, знову ставав він лікарем, пробудилося в ньому невмируще вміння його роду, він дивився на молодих (порівнюючи з Юрієм — молодих!) князів оком досвідченим, проникливим, від якого не може сховатися ніяка щонайменша неміч, він милувався міццю князя Андрія так само, як учора милувався нестаріючим тілом його батька, але коли споглядав на Ростислава, високого, розкішного, з справді княжою поставою, то тривожився за цього чоловіка, бо не було життя в отій пишноті, а лиш його залишки, тут легко вичувався кінець, як вичувається наближення кінця в розкішній квітці, яка щедро й невтомно розпустила свої пелюстки і купається в сонячному теплі й красується перед усім світом, тоді як поруч квітка майбутня ще тримає свої пелюстки в тугому зеленому сповитку і соромиться своєї нерозвиненості, своєї неповноцінності, ще тільки мріючи про право називатися колись квіткою. Та вже завтра ота пишнота осиплеться безслідно, а молоді пружні пелюстки, розгорнувши зелений сповиток, заяскріють перед світом соковитими барвами й ще довго викрасовуватимуться над мертвою, зниклою безслідно пишнотою.

Дуліб міг би навіть сказати, скільки ще проживе князь Ростислав. Може, п'ять, від сили десять літ. Йому самому стало страшно від своєї здатності читати майбутнє людини, тільки глянувши на її обличчя, на руки й постать, він легко здогадувався, що відповів би бундючний князь Ростислав, почувши від якогось невідомого заброди похмуре передвіщення свого кінця. Той сказав би, мабуть:

— Подбай про себе і подумай, чи вдасться, тобі зустрінути бодай один схід сонця.

Так мав би сказати князь Ростислав, справжній князь у кожному поруху свого пишного тіла, в кожному звукові свого голосу, чоловік, який народився князем і вмре ним, певний свого призначення на цій землі і повний зневаги до всіх інших людей, які не є і ніколи не будуть князями.

Тому Дуліб мовчав.

— Чого ж мовчиш? — нетерпляче повторив Юрій і гукнув: — Вацьо, одягатися!

— А що казати? — Дуліб усміхнувся, торкнув за плече Іваницю. — Сказав тобі, князю, все. Повторювати не годиться.

— Тоді одягатися, снідати і гайда до князя Івана, — майже весело промовив князь Юрій, помахом руки випроваджуючи синів з тісної баньки, і вони вийшли, як і належалося за їхніми узвичаєннями: Андрій боком, виставляючи наперед широке дуже плече, не вийшов, а вискочив, так ніби за дверима його ждав супротивник і треба було мерщій зчепитися з ним у поєдинку; а Ростислав вийшов повільно, урочисто, щоправда, довелося нахиляти голову в низьких дверях, але й це Ростислав зробив вишукано-прекрасно.

— Бачив, лікарю, моїх синів? — Князь Юрій одягався швидко й уміло. — Ростиславу годилося б бути імператором ромейським, тут йому нудно. Землі хоч і багато, а людей не стачає. Йому ж князювати тільки над людьми, а не над землями. Зродилася в ньому кров усіх великих попередників наших, — ось тобі князь милістю Божою, а не силою рук своїх чи бистротою розуму. Андрій-бо повторив свого діда Мономаха. І лицем так само красний, очі великі, волосся рудувате й кучеряве, чоло високе, і на зріст не вельми великий, та міцний тілом і дужий незмірно. Так само у воїнстві хоробрий і хитрість має у влаштуванні війська, і спить мало, як дід його, і книги читає, і дітей своїх наставляє в тім, що честь і користь князеві полягають у правосудді, працьовитості й хоробрості. А в Ростислава й дітей немає, видно, Бог не спроможен витворити щось подібне і через те обездітнив мого сина, хоч, як сказано, Бог всемогутній, і нема для нього неможливого ні на сім світі, ні на тім.

— Сподобалися вельми твої сини мені, — сказав Дуліб, — надто ж що не схожі ні в чому на тебе.

— Дяка, лікарю, що хоч моїх синів до вбивців не залічив.

Дуліб відчував цілковиту безсилість перед цим чоловіком. Аби в ньому помітив бодай зародок якихось хворощів, то відразу одержав би над ним владу, яку лікар завжди має над немічним, але Юрій не піддавався своїм літам, видно, було в житті цього чоловіка або ж багато радощів, які підносять дух і зміцнюють тіло, або ж безмір праці, яка загартовує дух і ще міцнішою робить плоть, так що чоловік не трухлявіє, як гниле дерево, не йде до свого кінця в болях і терпінні, а вмирає, коли має настати смерть, відразу, мов той лісовий дуб, зламаний бурею при самому корені.

Цей князь наганяв страх самим своїм іменем: Долгорукий. Мовби простягав свої довгі, чіпкі, загребущі руки над усіма землями, до щонайдальших закутків, в усе втручався, все хапав, усе хотів загарбати. Хоч так про нього думали тільки можні: князі, бояри, воєводи, їхні підгавкувачі. Простий люд прозвав князя Долгоруким за щедрість, за готовність помогти людині, за те, що роздавав милостиню, відчиняв князівські комори в голодні роки, годував безліч сиріт, немічних, заблуканих, нещасних, безпритульних людей, яких ніколи не бракувало в заліських землях. Хоч так, хоч інак, Долгорукий мав бути сильний, рішучий, може, й суворий зовні, як личить усім тим, хто не вагається в учинках, надто ж у ділах добрих і справедливих.

Але князь цей, якого застав на острові Дуліб і з яким ось другий день уже мав розмову, їв хліб, навіть спав під тою самою покрівлею, цей князь не був схожий на витворену чутками постать чоловіка, він і на князя не був схожий, в ньому ховалося, це вже виразно бачив Дуліб, ще багато несподіванок, загадковості. Сподіватися на те, що Юрій розкриється перед тобою за один день, не доводилося, в цьому Дуліб ствердився ще вчора, майже з перших слів, мовлених князем. Та й чому б мав квапитися з цим? Адже зумів просидіти в цій заліській землі п'ятдесят років, піввіку, посаджений у Суздаль ще Мономахом, відвезений у санях шестилітнім хлопчиком, просидіти мирно, загадково, набудувати тут городів, побрататися з сусідніми племенами, зібрати довкола себе незнаних світові людей, серед яких, мабуть, були неймовірної хоробрості воїни, великі майстри будування, може, були й мудреці, книжники — ніхто не відав нічого ні про цього князя, ні про його людей, а тільки одні боялися, а другі переповідали розмаїті дива.

За сніданком Юрій знову пив своє просяне пиво,