Читати книгу - "Маленькі дикуни"

Хлопчики поховали луки, стріли, головні убори, та геть забули взяти відро. Вони йшли «індіанським ключем» по міченій стежці, ступаючи тільки на кінчики пальців. Дорогою вони спілкувались знаками, час від часу показуючи, що на них чатує велика небезпека.

Ховаючись за парканом, вони проповзли до стодоли й заглянули на подвір’я. Люди щиро припали до роботи — всі двері настіж. Із загороди вискочила свиня й миттю помчала до комори. Стук-грюк. Свиня заверещала й вискочила назад, услід їй посипались прокльони Рафтена:

— Кляті свині! Слід би хлопцям повернутись, щоб наглядати за ними.

По цих словах хлопців наче вітром здуло в льох. Там вони провели Воєнну Раду.

— Слухайте мене, о Великі Вожді Сенгера! — сказав Ян. — Я візьму три соломинки: довгу — для Великого Дятла, середню — для Маленького Бобра, а коротку й товсту, з вузликом на кінці та тріщиною вгорі — для Гілки. Дивіться, я їх зараз кидаю. Куди вони впадуть, туди ми й повинні йти. Так роблять індіанці.

Соломинки впали: Семова показувала на його власний дім; Янова — трохи південніше; а Гаю слід було повернутися додому.

— Бачиш, Гілко, ти мусиш повернутися — так показує соломинка.

— Не вірю я вашим дурницям!

— Ти не маєш права виявляти непослух — накличеш біду!

— Хай так, але звідси я не піду! — вперто сказав Гай.

— Моя соломинка велить мені йти просто в дім, це означає, що я беру молоко.

— Я залишаюсь із вами, — уперто повторив Гай. — Ми з Яном підемо в сад і нарвемо вишень. Для мене це не нове завдання!

— Зустрічаємося всі під липою, де починається мічена стежка. Туди і знесемо здобич, — сказав Перший Вождь і пірнув у кущі.

Сем поповз між кропивою та купою гною до північної частини подвір’я і зупинився біля дровітні. Трохи далі була кухня, а молоко стояло в льоху, єдине віконце якого виходило в темний закуток дровітні. Сем легко підняв його і забрався в льох — там було вогко і прохолодно. На довжелезних полицях стояли гладишки з молоком. Сем припідняв накривку з крайньої гладишки, сьорбнув на повний рот, облизнувся і раптом згадав, що забув відерце. Поміркувавши, де взяти інше, Сем обережно піднявся східцями, переступивши через першу і сьому сходинки, бо пам’ятав (коли лазив по кленовий сироп), що вони риплять. Двері в будинок з боку кухні були зачинені зсередини не клямку. Сем просунув лезо складаного ножика в щілинку і відкинув клямку. Він насторожено завмер, але з кухні не долинало жодного звуку. Тоді він обережно прочинив старі скрипучі двері. В кімнаті було порожньо, у колисці лиш спала маленька Мінні. Вхідні парадні двері були прочинені. На диво, на ґанку не було собаки. Над кухнею було розташоване горище, куди лазили по драбині, піднявши ляду. Драбина була приставлена, ляда піднята, але на горищі ані звуку. Сем підійшов до колиски, прогарчав: «У, блідолиця комашня!», грізно замахнувся рукою, ніби хотів завдати бойовою палицею смертельного удару своїй сплячій сестричці, а потім нахилився й так ніжно поцілував її в рожеві губки, що вона вві сні почала терти їх пухкими кулачками.

Після цього Сем прослизнув у комору, взяв там великий пиріг та порожнє відерце і знову спустився в льох. Спершу він тільки причинив за собою двері, але раптом його охопив жах при думці, що Мінні прокинеться і почне бігати по кімнаті, а потім ненароком штовхне двері й упаде. Тож Сем повернувся, підняв клямку і лезом ножа знову накинув защіпку на петлю.

Захопивши з собою пиріг та відерце з молоком, Сем побіг з усіх ніг.

За всім цим крізь велику щілину між балками на горищі спостерігала з усмішкою мама. Вона трохи почекала й спустилась по драбині. Мати бачила, як Сем залазив у льох; вона саме була на горищі, коли син прокрадався до кухні, але причаїлась, щоб не зіпсувати йому гру.

Наступного разу Дятел знайшов у льоху папірець із таким текстом:

До уваги індіанців!

Під час наступного нападу на наше поселення принесіть відерце та не забудьте понакривати гладишки…

Тим часом Ян повз уздовж паркану. Навколо все було надійно вкрите зеленню, та індіанець просувався по-пластунськи. Він вже майже дістався садочка, коли почув за собою шум. Ян озирнувся й побачив Гілку.

— Ну чого причепився до мене, як реп’ях? Твоя соломинка показувала в інший бік. Ти граєш нечесно!

— То й що! Я додому не піду. Ви навмисно підлаштували соломинки, щоб відправити мене додому!

— Не переслідуй мене!

— А я не переслідую! Просто ти повзеш туди, куди я хотів, значить, це ти мене переслідуєш! Я казав, що піду по вишні.

— Вишні он де, а я повзу до яблунь!

— Гр-гр!..

— Гр-гр!..

Нарешті Гілка поповз до вишень, а Ян почекав трохи й завернув до яблунь. Ярдів через двадцять-тридцять Маленький Бобер помітив у бур’яні червоний гребінець, а під ним — яскраве жовте очко, що незмигно стежило за ним. Ян, виявляється, ненароком наскочив на курку. Коли він наблизився, курка втекла з голосним кудкудаканням. На землі лежало штук дванадцять яєць, чистих і лискучих, але різного сорту. Гребінець у сполоханої курки був не блідий, як у квочки, а яскраво-червоний. Ян дещо знав про курей і одразу ж вирішив: «Дві курки несуться в одне гніздо, але жодна ще не сіла на яйця».

— Соломинка знає, де кури несуться! — задоволено вигукнув Ян.

Маленький Бобер зібрав яйця в капелюх і подався до дерева, біля якого було умовлено всім зустрітися. Та не встиг він доповзти й до огорожі, як раптом