Читати книгу - "Невидимець (збірка)"

— Я ніколи нікого не звинувачую, — сказав Кемп. — Це не в моді. І що ви зробили далі?

— Я зголоднів. На нижньому поверсі я знайшов хлібину і якийсь огидний сир — більш ніж достатньо, щоб угамувати голод. Узяв трохи бренді й води і піднявся нагору, переступивши через свій імпровізований мішок — він лежав досить спокійно — в кімнату, де валявся старий одяг. Ця кімната гляділа на вулицю, і на вікнах висіли коричневі від бруду мереживні занавіски. Увійшовши, я визирнув на вулицю крізь щілину в занавісках. Надворі був яскравий день, сліпуче яскравий — він контрастував з брунатними тінями гнітючого будинку, в якому я опинився. Мимо жваво пролітав транспорт — візок з фруктами, двоколісний екіпаж, карета з купою коробок, візок торговця рибою. В мене перед очима плавали кольорові цятки, і я обернувся до темних стійок позаду мене. Збудження знову змінилося усвідомленням мого становища. В кімнаті відчувався слабкий запах бензолону, що використовувався, думаю, для чистки одягу.

Одну по одній я почав оглядати кімнати. І дійшов висновку, що горбань довгий час мешкав у будинку сам. Цікавий це був чоловік… Усе, що могло мені знадобитись, я зібрав у коморі для одягу, а тоді ретельно відібрав найбільш придатне. Я знайшов непогану сумку, трохи пудри, рум’яна й лейкопластир.

Я надумав припудрити собі обличчя, нанести рум’яна і все таке, щоб зробити себе видимим, але перешкода була в тому, що мені знадобився б терпентин та інші засоби, щоб знову зникнути, та й швидко це не зробиш. Зрештою я обрав маску, трохи гротескну, але не більше, ніж багато хто з людей, темні окуляри, сивуваті бакенбарди й перуку.

Я не знайшов спідньої білизни, але міг її згодом купити, а для початку закутався в ситцевий маскарадний костюм і декілька білих кашемірових шарфів. Я не знайшов шкарпеток, але черевики горбаня були на мене вільні, і цього для мене виявилося цілком достатньо. В столі у крамниці лежали три соверени та приблизно тридцять шилінгів сріблом, а в замкненій шафі, котру я розламав, зберігалося вісім фунтів золотом. Тепер я був споряджений і міг знову вийти у світ.

Аж тут мене опосіло дивне вагання. Чи можна мій зовнішній вигляд сприйняти за нормальний? Я перевірив це у маленькому дзеркалі у спальні, оглядаючи себе з усіх боків — чи я нічого не проґавив, але все здавалося доладним. Я мав дещо театральний вигляд — як скнара зі сцени, але принаймні не неможливий. Зібравши всю свою впевненість, я взяв дзеркало до крамниці, затягнув фіранки й оглянув себе з усіх боків за допомогою ще одного дзеркала в кутку.

Декілька хвилин я витратив на те, щоб набратися сміливості, потім відчинив двері крамниці й вийшов на вулицю, залишивши господаря вибиратися зі свого простирадла, коли забажає. За п’ять хвилин я перейшов дюжину вулиць. Але, схоже, ніхто особливо не звертав на мене уваги. Здавалось, я подолав останню перешкоду…

Він знову замовк.

— І через горбаня ви більше не переймалися? — запитав Кемп.

— Ні, — сказав Невидимець. — І не чув, що з ним потім трапилося. Гадаю, він розв’язався чи якось по-іншому виплутався. Хоча вузли були досить тугі.

Він замовк, підійшов до вікна і кудись задивився.

— Що трапилось, коли ви вийшли на центральну вулицю Лондона?

— О!.. Знову розчарування. Я гадав, що покінчив зі своїми турботами. Фактично, я гадав, що можу безкарно робити все, що заманеться, будь-що… не розкриваючи своєї таємниці. Так мені здавалося. Хай що би я зробив, хай якими були би наслідки, я цим не переймався. Мені досить просто віджбурнути убік одяг — і зникнути. Ніхто б не зміг мене зупинити. Я міг узяти гроші, де побачу. Тож я вирішив улаштувати собі розкішний бенкет, потім зупинитись у хорошому готелі й придбати нове устаткування. Я був сповнений віри в свої сили й можливості; не дуже приємно згадувати, яким я був телепнем. Увійшовши до одного закладу, я вже замовляв собі сніданок, коли раптом згадав, що не зможу їсти, не відкривши своє невидиме обличчя. Я урвав замовлення, сказавши офіціанту, що за десять хвилин повернусь, і обурено вийшов. Не знаю, чи ви, голодний, колись зазнавали отакого розчарування.

— Не такого, — сказав Кемп, — але можу собі уявити.

— Хотілося просто все розтрощити. Нарешті, бажаючи смачно попоїсти, я пішов до іншого закладу і попросив приватну кімнату. «У мене спотворене обличчя, — пояснив я. — Сильно». Офіціанти дивно на мене поглянули, але, звісно, це була не їхня справа… і зрештою я отримав сніданок. Обслужили мене не так добре, але й цього було досить; поснідавши, я викурив сигару, намагаючись спланувати свої наступні дії. А надворі починалася хуртовина.

Що більше я про це думав, Кемпе, то ясніше усвідомлював, якою безпорадною абсурдністю є Невидимець… у холодному кліматі та в негоду, в переповненому цивілізованому місті. Перш ніж здійснити цей божевільний експеримент, я уявляв собі тисячі переваг. Але того дня в усьому мене чекало розчарування. Я думав про найбільш бажані для людини речі. Понад усякий сумнів, за допомогою невидимості можна було б їх здобути, але як тоді насолоджуватися ними? Амбіції… чим хороше визначне місце, коли ти не можеш там з’явитися? Що хорошого в коханні жінки, коли її ім’я повинно бути Даліла? Мене не цікавить політика, нікчемна слава, філантропія, спорт. Чим я міг зайнятись? І через це я перетворився на оповиту таємницею, закутану й замотану карикатуру на людину!

Замовкнувши, він кинув блукаючий погляд за вікно.

— Але як ви опинилися в Айпінгу? — запитав Кемп, стривожений, що його гість припинить розповідати.

— Я поїхав туди працювати. В мене була надія. Це була така собі наполовину ідея. Тепер ця ідея визріла. Вона і досі в мене живе. Спосіб повернутися! Знову стати таким, яким я був, але тільки потому, як я невидимкою зроблю все, що задумав. Головним чином про це