Читати книгу - "Ходіння по муках"

В цій незвичайній обстановці синіх хвиль, гарячого піску і голого тіла, що лізло звідусюди, захитувались сімейні підвалини. Тут усе здавалось легким і можливим. А яка буде розплата потім, на півночі, в нудній квартирі, коли за вікнами дощ, а в прихожій тріщить телефон і всі комусь чимось зобов’язані, — чи варто думати про розплату? Морська вода з м’яким шурхотом підходить до берега, торкається ніг, і простягнутому тілу на піску, закинутим рукам і закритим повікам — легко, гаряче, солодко. Все, все, навіть найнебезпечніше, — легке й солодке.

Того літа легковажність і хиткість серед приїжджих перевершили всякі розміри, наче у цих сотень тисяч міських обивателів якимось гігантським протуберанцем, що вилетів одного червневого ранку з розпеченого сонця, відбило пам’ять і розважність.

По всьому узбережжю не було жодної благополучної дачі. Несподівано розривалися міцні зв’язки. І здавалось, саме повітря було сповнене любовного шепоту, ніжного сміху і неймовірних дурниць, які говорилися на цій гарячій землі, всіяній уламками стародавніх міст і кістками вимерлих народів. Так здавалося, що до осінніх дощів готується якась загальна розплата й гіркі сльози.

Даша під’їжджала до Євпаторії після полудня. Незадовго до міста, з дороги, що бігла курною білою стрічкою по рівному степу, повз солонці, ожереди соломи, вона побачила проти сонця великий дерев’яний корабель. Він повільно плив за півверсти звідси, по степу, серед полину, від верху до низу вкритий чорними, поставленими боком, парусами. Це було так дивно, що Даша ахнула. Вірменин, що сидів поруч з нею в автомобілі, сказав засміявшись: «Зараз море побачиш».

Автомобіль повернув мимо квадратних загат солеварень на піщаний пагорок, і з нього відкрилося море. Воно лежало немовби вище землі, темно-синє, вкрите білими скрутнями піни. Веселий вітер засвистав у вухах. Даша стиснула на колінах шкіряний чемоданчик і подумала:

«Ось воно. Починається».

В цей самий час Микола Іванович Смоковников сидів у павільйоні, винесеному на стовпах у море, і пив каву з любовником-резонером. Підходили після обіднього відпочинку дачники, сідали за столики, перегукувались, говорили про корисність йодистого лікування, про морське купання і жінок. У павільйоні було прохолодно. Вітром метляло краї білих скатерок і жіночі шарфи. Мимо пройшла однопарусна яхта, і звідти щось весело кричали. Юрбою з’явились і зайняли великий стіл москвичі, всі —¦ світові знаменитості. Любовник-резонер скривився, побачивши їх, і продовжував розповідати зміст драми, яку задумав написати.

— У мене глибоко продумана вся тема, але написав я тільки перший акт, — говорив він, вдумХиво і благородно дивлячись в обличчя Миколі Івановичу. — У тебе світла голова, Колю, ти зрозумієш мою ідею: —гарна молода жінка журиться, нудьгує, навколо неї банальність. Хороші люди, але життя затягнуло, — гнилі почуття й пияцтво. Словом, ти розумієш… І раптом вона говорить: «Я повинна піти звідси, порвати з цим життям, піти туди, кудись до світлого…» А тут — чоловік і друг… Обидва страждають… Колю, ти зрозумій, — життя затягло…

Вона іде геть, я не кажу, до кого, — коханця нема, все на настрої… І от двоє чоловіків сидять у шинку мовчки і п’ють… Ковтають сльози з коньяком… А вітер у трубі каміна завиває, справляє їм похорон… Сумно… Порожньо… Темно…

— Ти хочеш знати мою думку? — спитав Микола Іванович.

— Так. Ти тільки скажи: «Миша, облиш писати, покинь», — і я облишу.

— П’єса твоя чудова. Це — саме життя. — Микола Іванович заплющив очі, похитав головою. — Так, Миша, ми не вміли цінити свого щастя, і воно втекло, і от ми — без надії, без волі — сидимо і п’ємо. І виє вітер над нашим кладовищем… Твоя п’єса мене дуже хвилює…

У любовника-резонера затремтіли набрезки під очима, він нахилився й міцно поцілував Миколу Івановича, потім налив по чарці. Вони чокнулись, поклали лікті на стіл і продовжували щиру розмову.

— Колю, — говорив любовник-резонер, важко дивлячись на співбесідника, — а знаєш ти, що я любив твою дружину, як бога?

— Знаю. Мені так здавалось.

— Я мучився, Колю, але ти був мені другом… Скільки разів я втікав з твого дому, присягаючись не переступати більше порога… Але я приходив знову і розігрував блазня… І ти, Миколо, не смієш її винуватити, — він витягнув губи люто.

— Миша, вона жорстоко вчинила зі мною.

— Може бути… Але ми всі перед нею винні… Ах, Колю, одного я в тобі не можу зрозуміти, — як ти, живучи з такою жінкою, — пробач мені, — тягався в той же час з якоюсь там удовою — Софією Іванівною. Навіщо?

— Це складне питання.

— Брешеш, я її бачив, звичайна курка.

— Знаєш, Миша, тепер воно діло минуле, звичайно… Софія Іванівна була просто доброю людиною. Вона давала мені хвилини радості і ніколи нічого не вимагала. А вдома все було надто складно, трудно, поглиблено. На Катерину Дмитрівну в мене не вистачало душевних сил…

— Колю, та невже — от ми повернемось у Петербург, от настане вівторок, і я приїду до вас після спектаклю… І твій дім пустий… Як мені жити?.. Слухай… Де вона зараз?

— У Парижі.

— Листуєшся?

— Ні.

— Їдь у Париж. Їдьмо вдвох.

— Даремно їхати.

— Колю, вип’ємо за її здоров’я.

— Вип’ємо.

В павільйоні, між столиками, з’явилась актриса Чародєєва, в зеленому прозорому платті, у великому капелюсі, худа, як змія, з синьою тінню під очима. Її, мабуть, неміцно тримала спина, — так вона звивалась і хилилась, їй назустріч підвівся редактор естетичного журналу «Хор муз», взяв за руку і не поспішаючи поцілував у згин ліктя.

— Надзвичайна жінка, — промовив Микола Іванович крізь зуби.

— Ні, Колю, ні, Чародєєва — просто падло. В чому річ?.. Жила три місяці з Безсоновим, на концертах нявчить