Читати книгу - "Миколаївське небо"

— Справа, звичайно, серйозна, розумію, — продовжив Старий, після того, як матрос випив. — Але й квапитися не слід. У будь-якому разі, треба дочекатися кепа. Без нього ти навіть грошей на дорогу не отримаєш.

— Але вона ж там…

— Вибач, все розумію, але ключі від сейфа в нього. А з екіпажа багато не настріляєш, навіть якщо все до копійки вигребуть… Отже чекай! Кеп через кілька годин буде.

Старий знову спохмурнів.

— Ти ось що, знаєш… Відправляйся до своєї каюти! Зараз пришлю когось тобі на зміну… І не сперечайся! Давай, давай!

Насилу обертаючи думками, що стали раптом важкими, немов чавун, Юрій сомнамбулою відправився в свою каюту.

— Ти, я дивлюся, навіть гірше за тих китайців! — пролунав над вухом знайомий голос. — У них на всіх одне обличчя, а на тобі його взагалі немає! Юрок! Трапилось щось?

Хлопець з відчаю тільки заскрипів зубами і витер зрадницьку сльозу, що побігла по неголеній щоці. Від безвиході йому хотілося голосно розревтися. Як малому хлопчакові, у якого старші хлоп’ята відібрали улюблену іграшку.

— Ну, ходімо!

Вітька втягнув його в свою каюту, посадив на канапу й хутко замкнув двері.

— Ну, що сталося?!

— Наречена під машину потрапила… — відповів Юрко, втупившись тужливим поглядом в кут. — У комі лежить.

— Оце так справи! — заметушився кок; у його голосі, завжди такому відчайдушному, почулися нотки невпевненості. — Ну ти, це… Не переживай занадто! Якось владнається… Наречена видужає, все буде добре!

Юрко й сам не зрозумів, як перед ним, на столику, опинилась склянка горілки й знайомі вже яблука.

— Та ну!..

— Випий, полегшає!.. — з компетентністю знавця порадив Вітька. Очі, проте, убік відвів. Його амплуа було «масовик-витівник», і в ролі утішника Іванов явно відчував себе незвично.

Уважно вислухавши переказ Юрчиної бесіди зі Старим, кок запевнив матроса, що це найправильніша лінія поведінки в конкретній ситуації. Порадив хлопцеві негайно лягати спати, щоб забутися і заодно «призбирати сильонок, які тобі в самому найближчому майбутньому дуже навіть знадобляться».

Зробивши цю заяву, Вітька рішуче хлюпнув Юркові ще горілки, і собі заразом, підняв склянку і… раптом тихенько запитав:

— Дуже кохаєш?

— Більше за життя!!!

У трьох словах, сказаних без щонайменшого вагання, в цю мить для Юрія дійсно полягав увесь сенс його існування — в цьому світі, в цьому житті. Він із проникливою ясністю усвідомив: йому тут, в цьому світі, — просто робити нічого ОДНОМУ.

— Значить, все буде добре! Ну, за здоров’я нареченої!..

Юрій добрався до своєї каюти й завалився на ліжко. Спробував заснути, але сон не йшов.

Випита горілка, замість того, щоб одурманити мозок і, якщо не вигнати, то принаймні притупити спогади, що перемішалися з найстрашнішими картинами можливого майбутнього, подіяла абсолютно протилежним чином. Переживання зробилися ще гострішими, йому здавалося, що це не Наталя, десь там в неймовірно далекій зараз Керчі, а він, тут-зараз, вмирає…

Від страшенно гострої нестерпності самої думки про те, що ВОНА може перестати БУТИ, раптом шалено захотілося курити. Юрко схопився, накинув бушлат і піднявся на палубу. Вийшовши з теплого коридору назовні, він насамперед відчув порив крижаного вітру й отримав жменю снігу в обличчя. Мерзлякувато повівши плечима, хлопець попрямував до тальманської каюти, яку на час вантажень завжди робили «курилкою», і двері якої виходили на палубу в декількох метрах від поста вахтового.

Вмостившись на жорсткому дивані, Юрко закурив. Глибоко, щосили затягнувся, наповнюючись гірким, як його нинішнє життя, димом, і… друге затягування не зробив. Курити абсолютно перехотілося. Цигарка відправилася дотлівати в попільничку. Вперши лікті в кришку столу, Юрко вмостив підборіддя у ківш долонь, втупився засклянілими очима в одну точку й провалився в безодню думок, що хаотично рухалися, рухалися… Трохи почекавши, опустив руки на стіл, а голову на руки, увіткнув палаюче чоло в долоні, і розревівся.

Ридма ридав, з підвиванням та стогонами, ніби від гучності цього відчайдушного реву залежало, ЩО саме далі станеться.

НЕ ТРЕ-Е-Е-БА!! НІ-І-І-І!!! НІ-І…

Коли сил ридати вже не залишилося, спустошений Юрко знесилено принишк. Міцно замружився, заціпенів, заховав обличчя в схрещені руки. Немовби намагаючись сховатися від горя, відгородитися, НЕ БАЧИТИ страхітливу реальність…

Скільки він так просидів, визначити не зміг би навіть приблизно. Час зовсім втратив сенс. Лише коли скрипнули двері, впустивши порцію холоду й лопату снігу, Юрко стрепенувся, підвів голову, розплющив очі та здивовано втупився в цигарку, що давним-давно зітліла в попільничці. Потім перевів погляд на… знайому зелену плащ-накидку.

— Бр-р! Ну й погодка! — потираючи руки, тальман сів до столу навпроти матроса й відкинув каптур. Обличчя в нього виявилось правильне і, мабуть, навіть красиве. Якоюсь особливою, чудовою красою, яку додає обличчю людини… утихомиреність? Чомусь саме це слово несподівано спало Юркові на думку, коли каптур відкрив голову чоловіка.

— Бажаєте?

Не відриваючи від хлопця пильного погляду пронизливих темно-синіх очей, тальман витяг з-під столу термос, відкрутив кришку. По тісному приміщенню тальманської курилки рознісся тонкий аромат доброї кави, злегка приправленої коньяком.

— Ду-уже корисно в таку погоду, — пояснив він, наливаючи гарячий напій у кришку з-під термоса.

— А-а, ви?.. — запитав Юрко, квапливо ліквідуючи зім’ятою носовою хусткою сліди гіркого плачу.

— Не турбуйтесь! — незнайомець нахилився, показавши «кінський хвіст», у який було стягнуто на потилиці його довге сиве волосся, і поставив на стіл простеньку порцелянову чашку.

— Дякую, — Юрко обережно відсьорбнув палючу рідину.

— Та нема за що! — посміхнувся немолодий чоловік.

— Вибачайте, що питаю, — додав він після паузи, коли хлопець знов закурив, — але я так розумію… у вас щось серйозне скоїлося?

— А вам яка різниця? — буркнув Юрко, розуміючи, проте, що грубити несподіваному співбесіднику абсолютно не хочеться.

— Може, й ніякої, — нітрохи не збентежившись, відповів сивий тальман. — Просто я… відвіку перебуваю в цілковитій упевненості, що, будучи розділеним,