Читати книгу - "Журавлиний крик"

Чернов, майже не звертаючи уваги на його слова, хитрувато усміхнувся.

— Не сердься! Дурниця. Це так, для порядку. Інакше… Сам розумієш — начальство.

Він підхопив Климченка під руки, рвучко поставив його на ноги, чоботом підсунув табуретку:

— Сідай!

Лейтенант на мить розгубився від такого повороту в їхніх стосунках, але сів, скоса позираючи на обличчя свого ката, сірі рухливі очі якого раз у раз насторожено блимали на двері землянки.

— А взагалі ти пробач. Сам розумієш. Мусиш. Бо скомандує, і все: кінець. То іноді краще вдарити. Згоден?

Чернов почав ходити по землянці, і на столі загойдався вогник. Час від часу він зупинявся й розсудливо говорив до Климченка. Здається, ніщо не здатне було вивести його з душевної рівноваги, такий він був неквапливо-впевнений, цілеспрямований, охайно, навіть елегантно вдягнений. На його стриженій під бокс білястій потилиці ворушилася рожева зморшка.

— Між іншим, тобі, можна сказати, пощастило. Не кожному дається така можливість реабілітувати себе. Перед німцями особливо важко. Але вони цінують те — можу тебе запевнити. Знаю з власного досвіду. Я теж колись чекав кулі. Таких вони звичайно відразу до стінки. Разом з комісарами. Довелося довести дещо. І ось бачиш: замість кулі — мундир. — Він задоволено обсмикав свій куценький френчик з невеличкими срібними погонами. — Щоправда, при Совєтах чин трохи більшим був, — довірливо признався він.

«Що за натяки? Хто він такий? Колишній політрук? Командир? Штабіст який-небудь?..» — думав лейтенант.

— Даремно стараєшся, — похмуро сказав він. — Не на того натрапив!

Чернов раптом зупинивсь і крутнувся до Климченка. Вираз його обличчя не змінився, тільки ліве око якось недобре округлилось, і він притишено, наче для того, щоб не почув надворі вартовий, сказав:

— А ти теє… не дуже. Між іншим, вибір у тебе не вельми багатий. Або ти виступиш, або в землю ляжеш. Сьогодні ж!

Після всього, що сталося, погрози могли тільки обурити Климченка, і він схопився з табуретки.

— Ну і чорт з вами! Стріляйте! Однаково застрелите. Що, до своїх відпустите? Сволота!

Чернов холодно посміхнувся.

— Не гарячкуй. Зрештою, ми можемо зробити все, що треба, і без твоєї участі.

Він ще трохи зачекав і, щоб не стояти лицем у лице з цим обірваним закривавленим чоловіком, зайшов за стіл на своє місце. Там з якоюсь багатозначною поважністю взяв вийнятий із сумки лейтенанта аркуш — список особового складу першого взводу автоматників.

— Командир першого відділення Голанога Іван Хомич, єфрейтор Опьонкін Петро Петрович, червоноармієць Сіязов, Гаймадуллін… Ім’я та по батькові не проставлено — непорядок. Чирков, Федоров, Хіль. Усього двадцять дві особи. Вибулих відмічено? Відмічено, аякже. Ну ось. Адреса відома. Командир роти теж відомий — Орловець. Решта — не біда, і самі зробимо. Тільки ж ти тоді, звісно, нарікай сам на себе: лишишся без заслуг. Перед німцями. А так заслуги твої подвояться. До квадрата піднесуться. Зрозумів?

— Як це?

— А так. Поміркуй — зрозумієш.

Климченко розгубився, приголомшений ще не до кінця усвідомленим, але якимсь дуже лихим замислом цієї сволоти, і пильно дивився на Чернова. А той, уже перемінивши привітно-стриманий вираз на суто офіційний, згорнув список взводу й притиснув його сумкою.

— Отак! — сказав він, сів і відкинувся до стіни. — То що вирішуєш?

«Що вони задумали? Що зроблять?» — билася в голові взводного розпачлива думка, і поступово окреслювався здогад, від якого аж кинуло в жар. Климченко схопився і, похитуючись, ступив до стола.

— Не маєте права! Провокатори! Сволота продажна!

— Тихо! — суворо сказав Чернов і встав. Рука його твердо лягла на сумку, під якою був список. — Тихо, лейтенанте. Спочатку помізкуй. Не поспішай, — закінчив він з якимсь показним шкодуванням.

Климченко осатаніло дивився йому в очі — сірі і цього разу вже холодні й суворі. Кілька секунд вони так і стояли — віч-на-віч, розділені тільки столом, і тоді взводний вперше збагнув, що ці люди зроблять з ним усе, що захочуть.

Якийсь час обидва мовчали. У землянці стало прохолодно, щілини грубки вже не світилися вогнисто, скупо сіріла заклеєна безглуздими плакатами стіна, на яку падала виразна головата, аж до стелі, тінь від Чернова. Надворі, певно, темніло; там чути було ліниві кроки вартового; десь далі, байдужі до всього, розмовляли, сміялися солдати. Тоненько награвала губна гармошка.

«Сволота! Що роблять, сволота! І треба ж було йому саме вчора відмітити вибулих: убитих та поранених. Тухватуллін, здається, тільки не відмічений. Уночі підстрелили — не встиг списати… Ні, цього допустити не можна. Але як?..»

І він зрозумів, що єдиний вихід — схитрувати, протиставити їхньому витонченому варварству тонку лукавість. Проте він, людина відвертої і простої вдачі, відчував, що не здатен на це. Основним, найголовнішим був тепер для нього список, — лейтенант дуже ясно розумів це. Йому важко було примусити себе не дивитися на притиснутий сумкою аркуш паперу. Вже знову сидячи на табуретці, Климченко на відстані кожною часточкою тіла відчував його там і навіть побоювався, що Чернов міг з чогось здогадатися про його намір. Недарма, видно, його посадовили посеред землянки. Метнутися до стола йому було важко: тепер він не відчував у собі такої спритності. Треба було придумати щось інше. І Климченко вирішив зволікати час.

— А що я повинен говорити там? — похмуро, але вже трохи врівноваженіше спитав він. Чернов повів бровами, зиркнув на нього й почав нишпорити на столі.

— О, це дуже просто. Прочитати… Де він тут у мене запропастився? Ага, ось. — Він знайшов серед паперів якийсь аркуш і, підвівшись, через стіл тицьнув його Климченку. Лейтенант зосереджено перебіг очима папір.

«Дорогі громадяни, мої однополчани, — було надруковано дрібним шрифтом. — Бійці та командири… полку. (Ач, сволота, і місце залишили, тільки проставляй). Звертається до вас колишній ваш