Читати книгу - "Люди і тварини"

широкої чорної пелерини й вперто дивився на ученицю. Він навіть не збирався допомагати їй, ані поправляти. То був Бетовен. Зовсім глухий. Але музика пробігала здовж його нервів і стояла на очах. Йому клялася Оля, що як довго житиме, не покине мрії і не дасть замовкнути голосові скрипки, ані свого горла.

В божевільні Олю приділили до швальні. Там направляла старі ганчірки. Але дозволили їй вправляти у пральні. Там у кутку стояв її пульпіт. Скрипку приносила з собою і грала та поринала в музику. І забувала світ. Тепер він віддалився від неї і зник як ті хвилі, що відпливли в даль океану.

Зник примус заробляти на життя. І, граючи, ладнати з людьми. Її життя тут ставало щораз краще. Вона співала підчас богослужень, й як її не було, священик питав: де Олґа? Без неї немає богослужби. — Вона грала й співала на всіляких імпрезах, що їх не бракує в лікарні. Їй приділили акомпаніятора, п’яніста. Пополудні Оля була вільна від направи ганчірок і грала.

Вона набула приятелів. Головно жінок із шпитального персоналу. Вони старалися зробити її життя найкращим. Вона ширила довкруги себе заздрість і ненависть жінок, таких як вона. Тих, що їм, як Олі бракувало щось чи чогось. Чи, може, когось?

* * *

Десь з-над океану гнався гураґан. Ніс височезні хвилі й жбурляв їх на суходіл. Якби мав його залити й дати проглинути океанові. Ламав пальми, що лягали неначе патички, висипані з коробки. Зривав дахи, бурив доми.

В лікарні було поготівля, хоч лежала вона оподалік від океану. Хто знає, що може зробити гураґан?

Позакутувані жінки сиділи на стільцях і на підлозі, де попало. Коли вдаряв новий шквал, хтось із них реготався спазматично або діставав атаку гістеричного плачу. Ховали обличчя в хустки, щоб не бачити блискавок.

Оля грала Першу симфонію. Понад людьми й гураґаном ясніло її одуховлене обличчя. Божевільні затикали вуха, кричали, поривалися втікати й сідали знову й, хитаючи головами, вили. Як стадо мавп.

Гураґан пігнався в безвісті океану, що з них народився.

Вранці вийшли хворі на звичайну прогулянку до парку. Парами, як чемні діти — школярі. Всі в зелених піжамах у білі смуги. З переду й позаду «няня». Йшли доріжками засипаними листям та гілками, що їх обтрусив вчорашній гураґан. Оля найшла пташинку. Лежала розпластана на стежці. Замість правого ока кривава рана. Зламане крильце. Оля взяла голубку з собою.

Якби не те, що до неї ставилися з увагою і пошаною, були б не дозволили їй доглядати хворе пташенятко. По її стороні стояли, як завжди, суспільні працівниці. Пані Пю знала Оліну історію і любила її гру. Брала її нераз з собою, і вона грала з її зятем. Тепер вона вставилась за неї і її пташку. Хірурґ поклав крильце на шину, очний лікар приписав краплі. Оля стала лікувати свою голубку. І годувати її. Була вона дуже молоденька, ще не готова до самостійного життя. Якби не те, що вирятувала її людина, були б задзьобали її інші голуби, що гніздилися в парку, або з’їв би кіт.

Оліне життя дістало тепло й радість залила його. То була її доня, то була Воркуночка.

* * *

— Олґа — говорила пані Мюлер, заступниця наставниці відділу для майже нормальних жінок, — на тебе нарікають хворі,що живуть з тобою в кімнаті.

Оля насторожилася: — Певно, вони заздрять мені всього: чим я є, що роблю, ненавидять мене за музику й за те, як до мене ставиться управа лікарні.

— Ні, ні, Олґа, будь розумна. Ти завжди й всюди бачиш ворогів. Так воно не є. Але вони праві: ти живеш із своєю голубкою в спільній кімнаті. Вона смітить і залишає нечистоту, ходить по столі, їсть з тобою і заваджає їм. Може б її прогнати на двір, нехай собі радить сама?

— Того я не зроблю! Ніколи! — Злість викривила Оліне обличчя. — Я можу навіть нині піти відсіля! І заберу голубку з собою!

— А скрипку залишиш тут, правда? За день-два привезуть тебе знову сюди!

— Ні, ні! Голубку й скрипку й ноти… — Оля плакала. З її синіх очей текли великі сльозинки й скапували на обличчя, що було колись гарне й гладке. Життя поорало його зморшками. І роки пішли.

— Олґа, якщо ти підеш відсіля, пропаде твоя мрія стати музикою. Ніхто й ніколи не дозволить тобі вправляти. Ти добре нагадай собі, як тяжко жилось тобі між людьми.

Оля перестала плакати. Похилила голову й журливо сягала по жмутки волосся. Поки прийти до лікарні, Оля малювала його на золотавий кольор. Тут воно посивіло. Сиві кучері Оля розвивала й навивала на пальці й, здавалося, ціла її увага скупчена на ньому. Так і залишила її пані Мюлер.

Після наради з панею Пю вона покликала Олю.

— Слухай, ми тут обидві радилися. Потім я говорила з директором. Ми хотіли б допомогти тобі. Чи ти погодилася б, щоб з твоєї платні взяти кілька долярів на купно клітки? Тоді зможеш держати свою голубку на дворі.

Очевидно, Оля погодилася.

* * *

Клітка була простора. Така, що голубка могла свобідно розправляти крильцятка — зламане вже зрослося — і навіть учитися літати. Під дбайливим Оліним доглядом загоїлося й око. Але його Воркуночка не мала. Залишилася одноока. Так і звали її жінки, що з нехіттю ставились як до Олі, так і до її материнства.

Оля годувала свою доню своїми харчами. Робила для неї рогалики й галушки з хліба й каші й з усього, що діставала сама. Заносила їх до клітки. Стояла вона в садку напроти Оліного вікна. Майже досягала його підвішена на чотирьох високих дрючках. Спершу Оля годувала доню в клітці. Швидко вона вже виходила на двір. Сідала тоді на клітці й дожидала. Коли побачила свою «маму»,