Читати книгу - "Дім з вітражем"

свою синю сукню з орденами, йшли на розташований неподалік Пагорб Слави, де були поховані радянські солдати. Вони відвідували похованого там батька Фіолетової та інших товаришів, приносили їм букети червоних тюльпанів, загорнуті в цупкий папір, біля деяких могил їхні щоки ставали вологими. Я знала також, що потім у квартирі дядька і тітки відбувалися прийоми на кшталт сьогоднішнього, на які нас не запрошували.

Після кави настав час прощатися. Господарі провели нас до дверей, ввічливо чекаючи, поки ми знайдемо своє взуття, а дядько Олексій неквапно подав кожній із нас плащ. Ніщо на їхніх обличчях не свідчило, що вони сердяться на нас за сьогоднішній інцидент.

— Дякуємо за візит! — невтомно повторювали вони. — Заходьте ще!

Після прощальних поцілунків ми опинилися на сходовій клітці. Я згадала, що коли ми заходили, вона була залита сонцем, а зараз тут було зовсім темно. Цей контраст, а ще почуття тяжкості від переїдання змусили шкодувати за безповоротно втраченим днем.

— Допоможи мені! — попросила Аба Маму. Спускатися сходами їй було ще важче, ніж підніматися.

Ми пройшли повз ледве видимий танк, дійшли до вулиці Леніна, Мама підняла праву руку вгору — і невдовзі біля нас зупинилася чорна покоцана «Волга», її гладенькі сидіння пропахли тютюном. Аба сіла спереду поруч із вусатим водієм, ми з Мамою — ззаду. Авто помчало вниз, тільки раз зупинившись на світлофорі біля Винниківського базарчику.

Коли пізніше я знову там їхала, то зупинилася на тому самому світлофорі, тільки площа вже називалася Винниківською, вулиця знову стала Личаківською, а покоцаним чорним автомобілем виявилося «Шевроле».

Жінка, яка відчинила переді мною двері дядькової і тітчиної квартири, була мені незнайома, вона впустила мене всередину й одразу зникла, я почула, як десь у глибині вона розмовляє по мобільному. Я запалила тремку зеленувату лампочку в передпокої, взула ті самі тапки, що й завжди, кинула оком на незмінену розстановку книг на полицях і пішла у спальню. Тут теж усе було на своєму місці, тільки мереживо на ліжку посіріло, а на трельяжній тумбочці стояла почата пачка памперсів для дорослих і невелика ікона в золотому окладі. Я рефлекторно потяглася до подушок, підняла одну — вона розсипалася в мене в руках, крізь дірки в наволочці полетіло підгниле пір’я. Я лишила її і пішла до кухні, відчинила шафку, швидким рухом висипала в сумку всю компанію слоників, і тут зайшла Фіолетова. Я не відразу її впізнала, бо вона виглядала так, ніби її колишнє тіло проковтнула величезна баба-кит, і тепер із глибин цього кита долинав її давній педагогічний голос:

— Дякую, що прийшла. Нам треба обговорити кілька справ. Але спершу давай вип’ємо за зустріч!

У припорошеному пилюкою салоні на дивані лежав запакований у пластиковий пакет килим, який раніше прикривав диван. Фіолетова відчинила дверцята серванта:

— Шампанське, вино, коньяк? — запитала.

І тут же додала:

— Та що я питаю, тільки в коньяку ще не закінчився термін.

«Дзень-дзень» — заговорили знайомі кришталеві келихи, а я усвідомила, що моє колишнє чудесне бажання збулося. Фіолетова тепер мала світле волосся, її нігті були вкриті перламутровим лаком, а вдягнена вона була в синій дамський костюм із золотим тризубом у лацкані.

— Я вже десять років викладаю історію України, — пояснила вона, помітивши мій погляд. — Досі в тій самій школі. Я би вже могла піти на пенсію, але я люблю свою роботу.

Вона спорожнила келишок, а тоді витягла із сумочки зошит.

— Перейдімо до справи. У мене є для тебе пропозиція. Ми разом успадкували цю квартиру, але я не хочу її продавати. У мене є ідея, як її використати. Дивись, отут щось типу бізнес-плану.

Я взяла зошит, підписаний «Хостел „Червоний Львів“», і прочитала текст, написаний старанним каліграфічним почерком:

«Це квартира конкретних людей — колишнього солдата Червоної Армії і медсестри, — де вони прожили сорок років. З короткою історією сім’ї можна ознайомитися на сторінці в інтернеті й на картці при вході, разом з описом квартири (що де лежить, що можна, що не можна). На полицях є радянські дипломи (можна брати в руки, розглядати), книги про Леніна і партію (можна переглядати, читати), у шафі висить піджак з орденами (можна приміряти, фотографуватися), є старі електробритви (такими голилися всі радянські чоловіки), картини і фотографії на стінах створюють домашню атмосферу. Додаткові переваги: з балкона відкривається розлога панорама Львова, зручне сполучення з центром.

Спальні місця: три-чотири (диван і двоспальне ліжко), можливі додаткові спальні місця (розкладачки). Ціна за ніч з однієї особи: 15 євро.

Для бажаючих: урочиста вечеря в стилі брежнєвської епохи (кришталевий сервіз, вази, квіти). Страви: салат „олів’є“, пельмені ручної ліпки, торт „Червона гвоздика“. Ціна: 15 євро з особи. Алкогольні напої за окрему плату.

Гаджети: CD/DVD з радянськими піснями, майки з логотипом квартири та інтернет-адресою, сувеніри — пластикові танки».

Під цим описом був припис: «Цільова група: молоді поляки віком 20–25 років, які шукають нестандартних форм відпочинку».

— Що стосується польських туристів у Львові, то ринок зараз дуже добрий, — прокоментувала Фіолетова, — а за прогнозами, він буде ще кращий.

На полях було дописано дрібними літерами: «Викласти підлогу керамічною плиткою — блюють!». Тут вона по-змовницьки підморгнула мені.

— Я навчаюся за кордоном, рідко буваю у Львові, — пробелькотіла я.

— Я знаю, нічого. Я всім займуся. Після повернення початкових інвестицій ти отримуватимеш тридцять п’ять відсотків чистого прибутку щомісяця. Думаю, це чесна угода.

«Дзень-дзень» — впевненіше, ніж доти, сказали келишки.

— Мені потрібен час, щоб подумати, — мій голос тремтів. — Я відповім вам завтра.

— Нема питань, — сказала Фіолетова, а тоді запитала: — Ти вже була на цвинтарі?

— Так.

— Це щастя, що твої всі на Личаківському, — зітхнула вона. — Там шикарно. Скоро там будуть їздити гольфкари. На Голосківському жахливо. Зараз я тобі розкажу, тільки здалася би якась закуска.

Вона витягла із сумки дві пачки крекерів «Світоч» і дві коробочки плавленого сиру «Янтар», ми занесли їх до салону разом із