Читати книгу - "Інтерв’ю з колоритним дідом"

— А яка матеріальна винагорода?

— Ну... Дисертації захищаються майже щодня... Люди в нас не меркантильні, як на Заході... Перепадають крихти з кожного дисертабельного столу... Одне слово, заробляю як ординарний професор... Відповідно званню...

— Чи не забагато?

— Що ви! Одна респектабельність — це дистрофія портмоне. Смокінг, масаж, пластрон, теніс, штиблети, діловий коктейль — то грубі гроші. А перебої з замшею? Потім — підвищення кваліфікації. Наука пре, як на буфет, а в мене, знаєте, сім класів і вчився, так би мовити, факультативно — по допрах... Збираю бібліотеку — «Цікава фізика», «Цікава хімія», «Цікава математика», «Цікава лінгвістика», «Кібернетичний словник», твори Бред-бері, Лема, Азімова, наукові анекдоти, а вчені дорого жартують, особливо фізики...

— Свириде Томасовичу! — прибіг новонароджений кандидат.— Кортеж прибув. Біля під’їзду на вас чекає «Чайка»...

— Один момент, мій юний друже, преса варта того...

— Слухайте,—нахилився я до колобка,—але ж банкети давно відмінили!

— В тому й річ,— зашепотів Коловорот,— тим в більшій я ціні. Тихі заміські ресторанчики, пікніки на вцілілих оазисах навколишнього середовища... Ву ком-прене?

— Йєс!

— Але знаєте...— в очах білогривого містифікатора засвітилися тривожні вогники. Він припав до мого вуха: — Знаєте, мабуть, ця лафа скоро скінчиться... У мене таке враження, що кандидатів наук уже більше, ніж самої науки...

— Вн перебільшуєте, професоре! — вигукнув я цілком щиро.

Ще б пак! Адже попереду на мене чекав захист власної дисертації!

Став мов укопаний.

Гак, увігнаний між блоками, намертво присобачив табличку:

ДІМ ВЗІРЦЕВОГО ПОБУТУ.

Задер голову. Шістнадцять поверхів! І всі без родимих плям. Гамузом чкурнули у післязавтра.

Замерехтіли образи: м’яке світло торшера; піжама сипле харч у телевізор, переобладнаний на акваріум; туніка спринцює щілини хлорофосом; мундирчики з математичним нахилом, мерсікаючи, вкладаються спати; виникають сусіди у повстяних капцях; квіти, чай по-англійському, благолєпіє; починається вечір забутої поезії; піанісімо звучить ранній Ющенко...

Та з усієї голографії переді мною матеріалізувався рожевощокий суб’єкт середнього пенсійного віку. Репрезентувався:

— Член комісії.

— Якої?

— Побутової боротьби.

— Але ж дім взірцевий!

— А рецидиви? — шепнув він.

— Мають місце? — нахилився я.

— Дуже! — роззирнувся член.

— А який постулат комісії?

— Щоб мертва тиша!

— Комісія пенсійна?

— Звідки ви знаєте?!

— Наші пенсіонери — наймолодші у світі! — пояснив я.— Плем’я нерозтрачених сил!

Рожевощокий запишався.

— Один не пенсіонер,—повідомив—Голова комісії.

— А йому нащо? — здивувався я — Робити нічого?

— Скажете! Університетський доцент!

— І бореться?

— Як звір! Дружина від нього втекла...

— А привід?

— Без приводу. Руб у день видавав. І лекції на ній апробовував.

— Садист?

— Скажете! Він логік і психолог!

— А не шизик і псих?

— А ти що за один? — розсердився член.

— Не тикати! — наїжачився я.—Інспектор стіннівок!

— Невже? — зрадів рожевощокий.— Прошу до нашого сатиричного вікна!

— Сатира? У взірцевому домі?

— Випікаємо останніх!

З вікна сатири обпекла моє серце сучасна Мавка. Під фотопортретом червоніли літери: «...овська М. М. з квартири № 108 о другій годині ночі пила шампанське у товаристві мужчин! Ганьба!»

— А як дізналися? — поцікавився я.

— У неї бокова квартира. На закругленні можна зазирнути у вікно з сьомого поверху...

— Але ж деталі! Шампанське, мужчини! І все глупої ночі!

— У голови телескоп... Він якраз на сьомому... Заліз на шифоньєр... Навів трубу... Як побачив, бабахнувся з шифоньєра... Сьомий день бюлетенить... На копчик приземлився...

— А телескоп?

— На друзки!

Мені полегшало. Задивився на сьомий. На бокові вікна.

— Не вийде! — потер руки рожевощокий.—У неї знову мужчини. Делегація!

— А вона?..

— Актриса!—зітхнув член.—Лауреатка. От і їздять, порушують...

Повз нас прослизнув до парадного вельветовий індивід.

— Вітатися треба, Електроне Івановичу! — зупинив його рожевощокий.

— Здрасть...

— А чому не на службі?

— Відгул! — буркнув вельвет.

— А телефончик у канцелярії не змінився? Подзвонимо — перевіримо...

— Дзвоніть! — гахнув дверима вельвет.

— Ображається...— констатував член.

— Теж рецидивіст? — запитав я.

— Кібернетик. Співали в нього після двадцяти трьох нуль-нуль...

— Кричали?

— Спати треба! А раз співали, значить...

— Випивали! — рубонув я.

— От-от! А ще кібернетик! Робота зліпив: «око — рука».

— То є від чого співати!

— Доспівається! А як у програму дихне?

— Чию?

— Робота!

— Чим?

— Перегаром!

— То що?

— І наробить той робот! «Око — рука»: око косе, а в руці чекушка. Ми подзвонили...

— Куди?

— В інститутську канцелярію.

— Ну?

— Вислухали і послали.

— Може, робот? У них є говорящі.

— Навряд... Щоб робот у такого бога гнув? Далеко науці до цього!

— Нелегко вам!

— І не кажіть! Діти стрибають, роялі бренькають, телевізори голосять, гості регочуть... Зажиріли!

— А комісія здорова?

— Аякже! Сміттєвоз якось у дворі на ніч лишили, то ми його перекинули. ЗІЛ!

— Я в моральному плані..,

— Глибоко між нами?

— Ще глибше!

— Двоє зірвалися... Пенсіонери-початківці.

— Міні підвели?

— Іменини. Ми їх на сектор іменин кинули. Щоб без галасу гуляли. А їх за стіл запрошували...

— Амба! Хто ж об одинадцятій у нас не за столом? Хіба ті, хто вже під столом...

— На інструктаж з піснею приходили...

— З якою?

Член знову роззирнувся і тенорком повідав:

Писали хлопці, писали хлопці

До Риму,

Чи можна сватать, чи можна сватать

Марину.

А Рим одвітив, а Рим одвітнв,

Чом би й нє?

Марина гарна, Марина файна

До спаннє...

— Крім Риму все морально,— зазначив я.— Профорієнтація.

— Все одно вичистили! — сказав член.

— А дальша доля штрейкбрехерів?

— Живуть поза комісією. Як усі.

Тут рожевощокий зіщулився. До нас наближався легконогий старий у кітелі без погонів.

— Найзловредніший фуліган на пенсії,— шепнув член.— Льотчик-випробувач...

— Фізкульт-привіт, комісія! — привітався на ходу крилатий пенсіонер.— В будинку стіни сипляться, а ти винюхуєш, де борщ варять? Штангою займися або ядром...

— Завжди так! — поскаржився рожевощокий.— І листи пише, щоб пенсію чоловікам з шістдесяти п’яти років давали...

— Нікак і нікогда! — скрикнув я.

— І нізащо! — підтримав член.

— Нізащо не дав би пенсію вашій комісії в шістдесят п’ять років, у сімдесят —як мінімум!—закінчив я і подався геть.

— Фуліган! — бабахнуло вслід.— От взнаємо, взнаємо,