Читати книгу - "Брати, або Могила для «тушки»"

не шукайте місця митця на цьому світі, бо він трудиться на риштуваннях вічності, підносячи до зірок зіткані із хмар поверхи своїх душевних хмарочосів, які, як вчила мати малого Франка, тримають небо, аби воно одного разу не впало із люті на людську ницість на їхні грішні голови.

Василь сидів біля вікна і малював картину, коли у двері постукали, і від звуку цього акуратного неначе обірвалася струна між сузір’ями на полотні. Навіть внучатий племінник да Вінчі менше здивував його на порозі, ніж вона. І треба ж такому статися — вперше у цій ері до нього прийшла вона. Із того світу, у якому тепер жила, і раптом повернулася у світ цей.

— Чи впустиш? — Оля справді не була певна, що їй буде дозволено зробити крок уперед.

Зніяковів і Василь. З голови не вступалися Петрові продажні посли із парафіяльного уряду, а тут… Виходить, він запустив свою важку артилерію — прислав власну дружину. Куди вже далі…

— Які гості! Спозаранку на світанку. — Підсвідома радість бачити її брала верх. Бо що воно — ситуативна комбінація умовних суспільних відносин обріч твердь взаємин душ. — Не впущу — мусиш заколядувати.

— А ти маєш чим заплатити за коляду? Хіба що цією картиною? — Психологічні бар’єри танули на очах, повертаючись до первозданності.

— Навіть якби Кабальє стояла і співала тут — не віддав би.

Вона наблизилась і розглядала з-поза плечей живописця. Яка різниця, чи він нікому невідомий і ніким не визнаний сільський богомаз, чи нарeчений геніальним і невмираючим у пам’яті людства Мікеланджело. Хто зна, може, скоро обласканий Апостольським Престолом у ряді геніїв легендарний італієць буде стояти уже позаду українця Василя Петрушки. Хто зна. Генії мають плюс, що не можуть не бути невизнаними і мусять змиритися із мінусом, що це відбувається після фізичного життя. Бо якщо за життя, то це уже геній під питанням.

— Проникливо. Але що це? Пожежа? — Ольга претендувала на естетичну фаховість, але відчула, як її серце прискорено б’ється. Від споглядання картини чи від близькості автора.

— Майже вгадала. Я розпочну, а ти продовж: Досвітні огні…

— …переможні, урочі, Прорізали темряву ночі, Ще сонячні промені сплять, — Досвітні огні вже горять.

— Боже, як давно я не декламувала вірші, а колись було — жодного дня без них. А ти пишеш?

— Пишу. Як не писати? — І кому ще зізнатися у сокровенному своєму сховку, бо це таємниця, адже коли рядовий селянин у рядовому селі пише вірші, то він може бути діагностований опінією цього села як божевільний.

— Отут, у цьому казематі? Вибач, що так висловилася. Та ще й «у время люте»?

— А поезія вершинна, свідчить світовий досвід, творилася дуже часто у казематах, хоча ти даремно не називаєш її раєм, цю мою хатину край села.

— А перший вірш ти кому присвятив? Не забув?

— Було, та загуло.

Він глянув на неї, і біль такий терпкий обледенив душу до щему. Літа, як ріка, віднесли так далеко від берега, на якому вони стояли, вглядаючись у далечінь грядущого життя. А воно, життя те, уже позаду. Так далеко від того місця. Коли можна було той плин повернути хоч проти течії, бо юність дає таку силу — ріки повертати. Вона, юність, має таку невичерпну міць, але так недовго б’є те джерело, поки його не замулить сміттям нагромаджених помилок. І вже не вернеш, бо двічі у ту саму ріку можна ступити лише тоді, коли бігти з нею наввипередки. Але нікому ще не впокорився цей марафон із Часом на пару. Обігнати плин невблаганних подій і уже на безпечному сухому місці ждати свого щастя, що припливе до берега чекання.

— А я пам’ятаю. «Оля це доля…» Ні, це все-таки вогні, але не досвітні. Заграва якась за селом.

— Може, й так. Душа у слові чи у живописі — вона віщунка. Хоча який вогонь на цій погорільщині. У тебе нема такого відчуття, та й бути не може, а я, коли прокидаю­ся зранку і пригадую, де і коли я живу, одне і те ж відчуття — погорільщина. Згарище, а на ньому чигають за смажениною людською ненаситні круки:

Село неначе погоріло, Неначе люди подуріли, Німі на панщину ідуть І діточок своїх ведуть!..

Поезія геніальна — вічна, але чому повертається дійсність, яка її породила?

— От як ти думаєш, що робив би Шевченко, якби жив зараз?

Про таке вона б ніколи не подумала у своєму клітчастому палаці, а тут, у цьому казковому казематі… Раптом сплив у пам’яті той, на пам’ятники якому дають гроші, щоб відкупитися й ніколи не читати його криваві вірші. Нехай собі стоїть тою бронзовою болванкою і нікому не заважає. А воно так і стається