Читати книгу - "Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія"

— …Потім ми стали під високим кущем… Він сказа’, що якби моє прізвище справді було Кущ, то… А так моє прізвище Терен… А цей кущ, каже, не терен…

— Віто, нащо ці ребуси? — уже здогадалась, куди привів Альбабарін Віту, але не розуміла, чому він її туди привів. Тобто чому привів саме її. Хоч усередині похололо від недоброго передчуття.

— А я йому: це не терен, це глід… У нас ще кажуть на нього боярка. А тітка мовить — гльод…

— Ще по-латині назви? — втрачала терпець Софійка, хоч десь у підсвідомості й проскочила назва «Боярка» — бачила, їдучи з Пустельником і Сніжаною до столиці. Невже пішла від глоду?

— Латиницею не зна', але російською — бояришник… Це вже Тимур сказав… Ну, коли я назвала боярку…

— Отже, він привів тебе побалакати про назви рослин? — поцікавилась не без єхидства.

— Ой, у тому й справа, що ні… Спершу він труснув куща… І з нього розлеті' купи-купезні метеликів… Це бу' дуже гарно, але… Але те, що він сказав потім…

Софійка терпляче кидала в озеро один за одним дрібні камінчики.

— …Він сказав, що як тільки мене побачив… Бо він ніко’ не ба’ таких кучерявих дівчат і таких… таких симпати’… І що він всю доро' не зводить з мене очей…

— Можеш не так скорочувати слова: я щось нічого не второпаю! — потрусила головою Софійка, хоч, здається, починала торопати досить чітко.

— І що я не така, як всі… А така, як ніхто… І що він такого ніколи не почував… І ні до ко'… І що я йому дуже подо'… Коротше, він хо' зі мною дружити!..

— Ви там і поцілувались? — не з великого розуму бовкнула Софійка й мало в озеро не звалилась від сорому.

— Ти що? Як мо'? — обурилась Віта, — ми ж іще тільки познайо'!

Ох, ще одна моралізаторка!

— Я, звичайно, про це мрію! Це так, між нами… Це все між нами… Але цілува' — це вже коли ми заручимось!

— Ага, і одружитесь, і будете жити довго, і ти забезпечиш йому смерть у один із тобою день! — Софійка все більше робилась сама собі схожа на Завадчучку, але нічого не могла вдіяти. — Згадай своє листування з Павликом: ти його додавила своїм натиском і скувала довічними обіцянками!

— Я пам’ята’ про це, Соф’! — сумно кивнула Віта. — Тому нічо’ цей раз не каза’… Але він… Він сам говори’ про те, що хо’, щоб це було на все життя…

— А тоді?

— А тоді ми пішли назад… Він запросив мене сього’ увечері на поба’ біля табору на галявині! Уявляєш, перше справжнє побачення в моєму багатостраждальному житті!..

— Діти, вертаємось назад! — загукали вчителі.

Дівчата рушили за всіма стежиною вниз.

— А ще я його спита’ про пурпурові вітрила… Але він нічо’ не зна’, але, мовляв, якщо я хо’, то він удома їх мені зробить, бо він майструє моделі кораблів…

— Віт, не хвилюйся, вітрила мені подарував не він, а Туз Андрій. Просто ініціали збіглися!

— Отой старшокласник?! — одразу пожвавішала Віта. — Я ж каза’, що він на те’ витріща’! А ти ще сум-ніва’!

Атож, вийшло все навиворіт! Старшокласник, якого приписувала Віті, підбиває клинці до неї, Софійки, а Тимур, чиї погляди, здавалось, ловила на собі… Виявляється, адресував їх Софійчиній сусідці! Ух, наче в якомусь паршивому кіні! Чи не паршивому? Чим далі згадувала подробиці, тим більше впевнялась, що всі Альбабарінові слова, жарти, натяки стосувались якраз Ві-ку-кусі. А вона, дурна Софія, вважала, ніби через подругу він підбирається до неї! Як і з Лесею та Дмитром! Два обломи за кілька днів! А вона ще ж навіть посміла Віту жаліти!

— А ще, Соф', я хтіла тобі подякувати! — зам’ялась подружка.

— За що?

— Ти ж сердоліка мені подарува’! — Віта дістала з кишені куртки (прохолодно, тому повдягались) Софійчин гостинець. — Я певна: це через нього так мені пощасти!

От і сердься на цю Ві-ку-кусю!

Зрештою, чого сердитись? Здається, сьогоднішній день Софійці дуже навіть удався, має за що дякувати долі! А те, що завтра вони вирушають у теплу Ялту, це ж узагалі! Вершина щастя!

…Увечері, поблагословивши Віту на побачення, вже рушала до намета спати, як дорогу перепинив Кулаківський.

— Софко, вгадай, як би тебе називали по-місцевому? — став перед неї, щось наспівуючи під ніс.

Вгадувати не зважилась, тільки здвигнула плечима.

— Софіко!

— Як ти знаєш?