Читати книгу - "Місто собачих снів"

дотримає слова, в цьому Климовський не сумнівався. Скоро, дуже скоро про його витівку буде знати у цьому Місті кожний пес, що так чи інакше має відношення до справ мистецьких. І так як цей мудак мав зв’язки та підлий характер, то проти нього нікому особливо виступати не захочеться. Потрапити в список недругів Салатова було приємного мало. Так як зачіпатися до собаки – ніколи не знаєш, коли вкусить. Та й зрештою, хто такий Гриня? Що, талант? Це ще треба тепер довести…

У-у-у, як же ж набридло щось комусь доводити!

У-у-у, Країно!..

М-да, а пацанам що сказати? Хлопці, вибачайте, але в мене десь дитинство прокинулось, захотілося дядька послати… Не просто так, звісно. Він перший почав…

Що тепер буде?!

Може це було дивним, але хлопець не відчував за собою ані краплини хоч якоїсь провини. Він знав, що все зробив правильно. Набридло вислуховувати. Остогидло кланятися. В печінках вже сидять, йопта!

От тільки настрій був кепським. Гриня викинув недопалок, прокашлявся, сплюнув і рушив уздовж вулиці. „Піду до Маркіти, – подумав він. – Вона ніби казала, що на пари не піде… Трохи побалакаю, відволічуся… Хай мене чаєм з малиною напоїть, бо щось мене вже зовсім нездорово ковбасить… Може, вона і порадить що…”.

Хлопець мовчки стерпів всі випробування такої ж як і він застудженої, переповненої (як і завжди) маршрутки, і невдовзі опинився біля багатоповерхівки, у якій мешкала дівчина.

Ось і знайомі двері, оббиті вишневою шкірою. Дзи-и-и-инь!

– Хто там? – почувся за мить голос дівчини.

– Німці, – глухо сказав Гриня.

Двері відчинились.

– А ви чого не на роботі, німці? – Маркіта була приємно здивована. – Заходіть негайно!

– Так я ще вчора в Шефа відпросився, – Климовський заходився чаклувати зі своїм довжелезним шаликом. – Я ж до Салатова ходив.

– І що? – запитала Маркіта.

Гриня відмахнувся.

– Миша, зроби мені якогось чаю, бажано з малиною, якщо є… Бо мене застуда вже в корінь дістала. Будемо пити чай, розповім.

Дівчина посміхнулась і пішла до кухні. Гриня дістав хустинку, витер носа і почвалав за нею.

– Як твої мандри? – запитала Маркіта, засипаючи чай до порцелянового чайничка.

– Та не дуже… – Климовський закашлявся. – В тебе курити можна?

– Можна, – дівчина поставила на стіл попільничку. – Ти ж знаєш, що батько курить. Ну, то як мандри?

Климовський закурив, знову закашлявся і живописно, практично слово в слово, описав свій візит у „Бордер” та розмову із Салатовим. За час його оповіді Маркіта приготувала чай та поставила на стіл цукерничку і вазочку з печивом.

– Слухай, Гринька, я зовсім забула спитати: може ти голодний? – раптово згадала вона.

Климовський індиферентно накидав цукор в чашку.

– Ні, дякую, апетиту немає зовсім… То все клята застуда.

„Говорив, немов до отієї порцеляни… Ніякої реакції, – подумав він. – Сказала б хоч щось. „Не переймайся” чи ще щось… Таке враження, що її цей чай турбує більше, ніж мої проблеми. Хоча, можливо, так і повинно бути”.

– То кажеш, ти Салатова послав… – врешті задумано мовила Маркіта. – Козел він, звичайно, але… може треба було стриматися, Гринька? – Вона запитально глянула на хлопця своїми великими вологими очима. – Ну, влаштував би він цей концерт потім… Колись… А так же ж буде капостити.

– Миша, ти що, мене не слухала? – Гриня сердито виссякався в хустинку. – Ми безперспективні в комерційному відношенні і тому нікому не потрібні! А з іншого боку – скільки можна терпіти це хамство?! Хто він взагалі такий, а? Папа римський?!

– Ти сам колись казав, що інколи треба попускатися… – тихо сказала Маркіта.

Гриня почав жалкувати, що прийшов.

– Слухай, давай без демагогії. І без тебе вистачає.

– Добре, Гринька, – Маркіта вловила настрій Климовського і вирішила поміняти тему розмови. – А в гори ти зі мною поїдеш?

Гриня мовчки дивився на дівчину. „Ех, тобі б до цих очей ще трохи розуму”, – подумав він і сказав:

– Миша, куди я попруся з такою застудою? Хочеш, щоб я кеди в куток поставив?!

– Так то через чотири дні аж… – наївним голосом сказала Маркіта. – Може якраз пройде…

Гриня зрозумів, що треба допивати чай і йти.

– Десять днів не проходила, а тут раптом візьме і зникне! – саркастично вигукнув він. – А якщо й мине, то що, лізти в мінус десять на висоту в кілометр і кататися на лижах? І знову бухикати як старий пес?! – Климовський одним ковтком допив чай і зі стуком поставив горнятко на стіл. – Окей, Миша, подивимось по ситуації. Піду вже, мабуть.

Хлопець підвівся.

– Я тебе дратую, так? Не хочеш більше зі мною говорити? – тихо спитала Маркіта.

„Не хочу сперечатись”, – подумав Гриня.

– Не сердись… – Він провів рукою по дівочому волоссю. – Просто важкий день.

І абсолютний нуль підтримки.

Гриня вийшов з темного смердючого під’їзду і глибоко вдихнув морозне зимове повітря. Вільного часу було вдосталь, застуда перестала турбувати, так як її симптоми придушило роздратування, тому юнак вирішив пройтись додому пішки – однаково недалечко. Якихось десять хвилин ходу.

Климовський йшов випускаючи клуби сивого диму і розмірковував про причини своїх негараздів. Все зводилось до грошей.

Вірніше, до їх відсутності у кишенях, гаманці і банківських картках.

Гриня зітхнув. От була б у нього зараз купа іноземних зелених грошей! Він би всім показав! Кліпи, альбоми, інструменти порядні… Примочки до гітар фірмові… І найголовніше – власні! І Салатова ще би раз послав… Е-ех…

– Ей, Григорій, зачекай! – почув він раптом за спиною.

Гриня обернувся. Ну звісно, хто ж іще може розгулювати в такий мороз в обідню пору…

– Привіт, Кутузов, – невесело сказав хлопець і закашлявся.

Бомж наздогнав юнака.

– Що це ти знову такий похнюплений? – Кутузов поставив сумку на тротуар і потягнувся. – Хоч перепочину з тобою трохи… – Він кивнув на свою ношу. – Важка, зараза. Пляшки ніби-то і порожні, а усе рівно важкезні. А літа вже не ті, стомлююсь швидко. Ще й мороз щипає аж до кісток!

Гриня дивився на бомжа порожнім відсутнім поглядом.

– Слухай, Іванович, тобі сни сняться? – раптом запитав він.

Кутузов здивувався.

– Буває, звісно… – відповів він. – А чому ти питаєш?

– Та, знаєш, – мовив, закурюючи Гриня, – останнім часом мене уві сні переслідувала мале-е-енька світловолоса дівчинка із золотими крильцями. І в джинсах… Точніше, це я її переслідував, сам не знаю чому… І вона говорила мені всякі цікаві речі, сміялася,