Читати книгу - "Диявол у Білому місті"

ставала майже нестерпною», — розповідав Бьорнем Сент-Ґоденсу — високому, худорлявому, з борідкою-еспаньйолкою, котрий сидів у кутку непорушно, наче воскова фігура. На кожному обличчі Бьорнем бачив «мовчазну зосередженість». Тепер для нього нарешті було очевидно: архітектори зрозуміли серйозність намірів Чикаго щодо вигадливих планів Всесвітньої виставки. «Розгорталося креслення за кресленням, — згадував Бьорнем, — і з часом стало геть очевидно, що в думці всіх присутніх формується загальна картина — образ значно величніший і прекрасніший, ніж до сьогодні міг з’явитися в найбагатшій уяві».

Коли почало сутеніти, архітектори засвітили газові ріжки, і ті зашипіли, наче трохи розтривожені коти. Із вулиці біля підніжжя «Рукері» здавалося, що на верхньому поверсі пожежа: коливалося світло газу й вогонь у великому каміні. «У кімнаті стояла мертва тиша, — писав Бьорнем, — у якій тихим голосом автори говорили про свої проекти. Здається, всі перебували в силовому полі одного магніту».

Ось і розгорнуто, обговорено останнє креслення. На кілька хвилин по тому запала тиша.

Лаймен Ґейдж, котрий ще залишався президентом виставки, зробив перший рух. Він був банкіром — високий, з рівною спиною, дещо старомодний у манерах і одязі, але він підвівся і раптово пішов до вікна; він тремтів від хвилювання.

— Ви мрієте, панове, мрієте… — прошепотів він. — Дай Боже, щоб хоч половину цього можна було втілити.

Тепер підвівся Сент-Ґоденс. Він увесь день просидів мовчки, а тут кинувся до Бьорнема та схопив його за руки.

— Я ніколи й не сподівався побачити таке в житті! — вигукнув він. — Поглянь, старий, чи ти розумієш, що ми на найвеличніших зборах митців від п’ятнадцятого століття!

Олмстед також відчув надзвичайність моменту, але ця зустріч його й непокоїла. По-перше, підтвердилося його неприємне передчуття, що панове архітектори втрачають з поля зору природу того місця, яке хочуть збудувати. Загалом їхні проекти вразили його занадто великою суворістю й монументальністю. Врешті-решт, ця виставка — це ж ярмарок, а на ярмарку має бути весело. Усвідомлюючи наростання гігантоманії архітекторів, Олмстед незадовго до зустрічі написав Бьорнему, пропонуючи різні способи пожвавити територію. Він хотів зробити лагуни й канали з водяними птахами усіляких видів і мастей, і щоб по воді постійно плавали суденця. Але не абиякі суденця, а відповідні. Він був просто одержимий питанням відповідності. Його широкий погляд на ландшафтну архітектуру враховував усе, що росте, літає, плаває чи в якийсь інший спосіб потрапляє в оформлюваний краєвид. Троянди давали червоні акценти, судна додавали вигадливості й життя. Тільки обрати підхожу форму човна надзвичайно важливо. Його лякали можливі наслідки ситуації, якщо доручать це вирішувати котромусь із численних комітетів виставки. Тож він бажав, щоб Бьорнем знав його думку одразу.

«Треба зробити судноплавну частину виставки веселою і жвавою», — писав він. Торохтіння і дим пароплавів йому геть не подобалися; Олмстед хотів електричних суден, створених спеціально для парку, — головними їх рисами має бути граційний вигляд і безгучна робота. Дуже важливо, щоб ті судна постійно тих плавали туди й сюди, тішачи око і даючи спочинок вуху. «Бажаним є регулярне судноплавство, щось таке, як лінія омнібуса на вулиці міста», — писав він. Йому також уявлявся флот великих каное з березової кори, з індіанцями в шкіряних одежах і оздобах із пір’я на веслах. Радив Олмстед також пришвартувати в ярмарковому порту судна усіляких країн і народів. «Наприклад, малайські проа, катамарани, арабські дхау, китайські сампани, японські лоцманські кораблики, турецькі каїки, ескімоські каяки, аляскинські військові каное, човни з тентами зі швейцарських озер тощо».

Однак значно важливішим висновком зустрічі в «Рукері» стало для Олмстеда розуміння того, що високі мрії архітекторів значно ускладнюють і додають масштабу тій і так непростій роботі, яка чекає на нього в Джексон-парку. Коли він разом із Кальвертом Воксом проектували Центральний парк у Нью-Йорку, вони планували такі зорові ефекти, які мають виявитися через не одне десятиліття; а тут потрібно за двадцять шість місяців перетворити пустище того парку на Венецію посеред прерій і посадити на її берегах, островах, терасах, алеях щось таке, що тішитиме око у величному краєвиді. А з проектів архітекторів він побачив, що насправді має значно менше, ніж двадцять шість місяців. Його частина роботи, яка формуватиме в глядачів яскравий образ ландшафту — озеленення і обладнання територій навколо кожної будівлі, може бути зроблена тільки після того, як завершать основні споруди і з-під них буде прибрано будівельне обладнання, тимчасові рейки, доріжки та все інше, що має стати на перешкоді естетиці. Ну, а палаци, продемонстровані в «Рукері», були настільки гігантські, настільки багаті на деталі, що будівництво їх має зайняти практично всю решту часу, майже не залишивши нічого на формування ландшафту.

Невдовзі після тої зустрічі Олмстед продумав стратегію роботи з Джексон-парком. Його меморандум на десять сторінок описував суть того, в чому, на його думку, полягає мистецтво ландшафтної архітектури, і стверджував, що вона має створювати ефекти величніші, ніж просто маса квіточок і листочків.

Він зосередився на центральній лагуні виставки, яку невдовзі вже копатимуть землечерпалками на березі Джексон- парку. Посеред лагуни залишать острівець, котрий матиме просту назву Лісовий острів. Основні будівлі ярмарку постануть на берегах тієї лагуни. Із точки зору Олмстеда, район лагуни мав стати найбільш складним до виконання. Великий двір стане архітектурним серцем виставки, а центральна лагуна й Лісовий острів — її ландшафтним осердям.

Над усе він бажав, щоб ландшафт ярмарку створював «таємниче поетичне враження». Квіти використовувати потрібно не в той спосіб, в який до них вдається звичайний садівник. Натомість кожну квітку, кущ і дерево слід саджати з огляду на те, як вони вражатимуть уяву. Досягти цього можна буде, за словами Олмстеда, «у вигадливому сплетінні різних видів листя, чергуванні й перетині яскравого листя і стеблин різних відтінків зеленого, підкресленому іншим листям і стеблинами позаду й унизу, які менш чітко окреслюватимуться і будуть більш затінені, але частково освітлюватимуться відблисками від поверхні води…»

Він хотів створити бенкет для ока: щоб