Читати книгу - "Майдан. (Р)Еволюція духу"

Зрештою, і за нашої пам’яті там було і є кому нагадувати абетку нашої культури, в основі якої лежать духовні вартості.

«Поняття вартости, — пише філософ Третгован, — пов’язане з поняттям обов’язку… Нам притаманна вартість, бо ми одержуємо її від джерела вартости. Це — те, що я для початку можу підвести під поняття Бога. Ми знаємо, що Він дає нам вартість. Ось чому вимога вдосконалення, що стоїть перед нами, — це абсолютна необумовлена вимога».

Однак не забуваймо, що і в Україні, і на Заході більшість людей черпає усю цю мудрість не з філософських книг, а просто з катехизму, який пригадує Страх Божий як початок усякої премудрости.

Зауважмо при цьому, що логічні арґументи тільки вчать, а виховує і тягне за собою добрий вчитель, добрий приклад.

В тому відношенні різниця між Україною і Заходом невелика. Різниця є саме у вихованні обов’язку, тобто в дотриманні слова і дотриманні принципів. Чотири покоління проходили школу партійности, яка ставила понад усе партійну вигоду і уневажнювала всякі принципи, що суперечили корисності. А тим часом обов’язок — це імператив, що діє всупереч корисності. Звідси і твердий закон, який виконується всупереч резонам вигоди.

Моральний релятивізм комуністичного виховання фактично розмивав підвалини виховання особистости. А відтак і сама особа практично була уневажнена, тобто використовувалась як знаряддя. Людина може бути метою і не може бути засобом. Цей кантівський постулат по суті є основою прав людини.

Совєтські вожді формально визнавали і навіть підписували «Деклярацію прав людини і громадянина», ухвалену 10 грудня 1948 р. в ООН. Але на практиці судили людей, які посилалися на права людини.

При такому поводженні з людиною у неї вироблялося пристосовництво і вища його форма — кар’єризм, що не визнавав моральних заборон.

Саме з цим зараз маємо справу, коли говоримо про корупцію, недієвість законів та відсутність права.

Водночас за 20 років обличчя країни змінилося. Прірва між Україною і Заходом стирається. В умовах свободи зростає творча енерґія людей.

«Часи змінюються і нас змінюють», — говорить латинське прислів’я. Людина повертається обличчям до забутої істини: духовні вартості і традиції стають визначальними в житті суспільства, яке прагне повернути собі почуття гідності і самоповаги.

Коли писалися ті історіософські розважання, публіковані в «Дзеркалі тижня» за 11.Х, в атмосфері нашого краю ще панувала стабільність, може найспокійніша за президентства Януковича. Офіційно прокламувався напрям на Європейську інтеграцію (тут навіть у Верховній Раді була згода). З боку Заходу були нагадування про необхідність проведення справжніх реформ. Але з наближенням Вільнюського саміту залишалася тільки одна перешкода — ув’язнення Юлії Тимошенко. Однак ця тема настільки набила усім оскому, що її перестали серйозно сприймати.

Коли Янукович раптом відмовився підписувати угоду — у всіх перехопило дух! Українським суспільством це було сприйнято, як царська зневага до одуреного народу. Авторитет Президента раптом впав від найвищої позначки до найнижчої.

Більш інформовані західні ЗМІ повідомляли, що Януковича було викликано до Москви і погрожено, що в разі підписання угоди про асоціяцію з Євросоюзом Росія анексує Крим і розчленує державу.

Справжній президент мав би про це сказати своєму народові. Але народ для Януковича, як і для Путіна, — то матеріял до використання вождів.

Анекдот: — Як це Путін напав на Україну?

— Я його попросив, — сказав Янукович.

— А як ви до цього додумались?

— Він мене попросив.

Обидва вони ще в лавах комуністичної партії засвоїли утилітарне цинічне ставлення до народу, який схвалює і Сталіна, Хрущова, потім Брежнєва — й анекдоти на нього.

Путін і його команда кагебістів заморозили розвиток російського суспільства і зберегли режим вірнопідданості в підновленій формі держави, яка «вірним» комуністам дозволила стати мільярдерами.

Янукович з донецьким криміналітетом створили клонований зразок звичної для них компартії. Влада підкупу і страху дала кожному українцеві зрозуміти: «Нікуди не дінешся».

Влада профанів зовсім не розуміла, що має справу з українським народом, який за 20 років повільного розкріпачення вдихнув дух свободи, у 2004 році піднявся на Помаранчеву революцію, а за роки ліберального правління Президента Ющенка позбувся того, що паралізувало його внутрішні сили — позбувся страху.

Майдан 22 листопада упав на них раптом, наче сніг на голову. Немає сумніву, що у Януковича були кремлівські радники, які ніколи не розуміли і не шанували українського народу. Вони не розуміли, що ігнорування з боку влади українці сприймають не як силу, а як неадекватність і хамство. Вони не розуміли, що жорстокий нічний погром студентів 30 листопада не налякає, а навпаки, покличе на Майдан 1 грудня сотні тисяч киян. І що вже зовсім незрозумілим було — це нечувана приязнь і солідарність людей, зокрема україномовних і російськомовних. А вони саме розраховували на конфлікт і національне протистояння!

Усі московські пропаґандивні кліше про коричневих, про бандерівців, про фашистів на Майдані викликали тільки сміх. Людям не вірилось, що це не вигадка дурня, а звична в Росії система офіційної лжі, успадкована з давніх часів.

На тлі якогось майже релігійного ідеалізму, який зібрав і об’єднав людей з усієї України на Майдані, той хамський стиль офіційної реакції був обурливим. Гасло «Банду геть!» стало усім зрозуміле.

А з того,