Читати книгу - "Корида"

— Я… Фред Савченко.

— Я так і думав, Фреде. Послухай мене уважно… Я хочу зарахувати тобі наш трирічний курс і повертатися додому, хоча ми і навчаємося лише рік… Ти згоден? Тобі багато чого доведеться опановувати самотужки. Але ти продовжиш навчання в Академії майже на два роки раніше. Подумай сам… Тобі буде важко, але…

— Витримаю.

— Ні в кого немає заперечень? — запитав і поглянув на Гванцу. Вона похнюпилась, відвела погляд.

— Номер п’ятий, на заправку! Негайно! Так. Це ти вирішиш із Фалом. Дев’ятий на третю. П’ятий, переходь на автоматичне керування. Спасибі. Я відключаюся. Десятий! Контакт! Всього найкращого. Сьомий у резерві. Дванадцятий, звільни майданчик для “Кориди”.

Гванца з дитиною на руках і Антуан вийшли першими. За ними — Анджей, Мадлен, Ірен, Станіслав… Всі стояли тісним гуртом на сірому ситаловому покритті космопорту, зволоженому недавнім дощем. Чотири механічні роботи з борту “Кориди” прощально махали їм.

Вазар дивився на малого Антуана — сонного, крихітного, зворушливого — відчував, як десь у глибині, на самому споді його біокібернетичного єства, остаточно народжується якась думка…

“Земля. Лоскіт вітру. Когось зустрічають. Червоні троянди в руці. Не нас зустрічають, ми поза всіма графіками і без попередження. Малий Антуан, яке славне дитя… І таке високе небо. Гванца намагається стримувати свою радість від повернення. Стримує, бо я йду поруч. Смішна. Усміхайся, радій! Я для тебе вже хіба що не дуже приємний спогад. Не більше. Чим я допоміг цим хлопцям і дівчатам? Що вони осягнули в глибинах космосу? Ще недавно вони так прагнули бути косморозвідниками. А ось сьогодні такі раді зустрічі з Землею. Станіслав, я певен, буде письменником і, можливо, колись літатиме далеко від Землі, але тільки для того, щоб, повернувшись, писати про неї і відчувати себе щасливим лише на рідній планеті. Ніколь, певно, торуватиме батьківську стежку. Тадей стане композитором…”

— От ми і вдома, — тихо мовив до Гванци. — Ти рада?

— Так, — усміхнулась вона, і в її посмішці, в голосі було стільки трепетної радості, і не було й крихти ніякої внутрішньої гризоти, ніяковості, що Вазар і сам мимоволі всміхнувся і раптом зрозумів, яка думка намагалася заволодіти ним останнім часом, бентежила і мучила — він більше ніколи не полетить із Землі.

“Ніколи. Цей осінній день, і проміння сонця, призахідного сонця, і це високе небо — які вони прекрасні! І яка Гванца красива! І малий Антуан. І всі. І все. От я й постарів. Мені вже не хочеться нікуди летіти. Але чому я такий щасливий?”

Не пістрявіли за вікном барви світляних оголошень, не мчали магістралями швидкі гелікомобілі, в небі не свистіли триангуляри, не бовваніли за вікном димарі-неокомпенсатори і оздоби химерних мозаїк. Лише сонце та трохи вишневого цвіту. А потім підійшла коза, з-азирнула крізь мале вікно до хати — мабуть, хотіла їсти.

Пахло зимовими яблуками, молоком і дитинством. Мати поралась біля старої калориферної печі. Поряд з ліжком сірів великий екран телеінформатора. Чапол не поспішав прокидатись, не поспішав викристалізовуватися з простору, в якому він розчинився.

— Виспався, синку? — мати поставила на стіл полумисок вареної, паруючої картоплі, полив’яний глек з домашнім вином.

Нічого не відповів. Лиш дивився якось сумно навколо. Тут він народився, звідси пішов до школи, цотім до університету, і сюди раз на кілька років тепер прилітає в гості. Він зараз уже поважний науковець, очолив Інканський дослідний центр метакаскадних синтезів. Але завжди так млосно бентежить лагідний материнський погляд.

— Мамо, ввімкніть інформатор, — попросив тихо. — Хай зараз усе буде, як було колись.

Мати підійшла і натиснула жовту клавішу. Раніше, коли син був малим, вона завжди будила його, вмикаючи телеінформатор на всю потужність.

— Хочеш послухати ранкову казочку? — всміхнулася.

На екрані з’явився чорний мальований кіт. Він читав книжку:

— Камінь перетворюється на пісок. Пісок поростає травою. Трава береться колючками. Колючки виповнюються отрутою. Але великий Дюла дивиться на те все і сміється… — Кіт старечою лапою тримав пожовклі аркуші старої книги, щоб вітер не перегорнув. Його дбайливо доглянута шерсть іскрилась під золотавими променями сонця. Ворушив сивими вусами. — Отрута буде йому найкращими ліками. Пісок він перетворить на камінь. І ніхто ніколи не переможе великого Дюлу ні розумом, ні силою, бо гриби стануть схожими на каміння, але великий Дюла не сплутає їх з камінням, бо вони ростуть лише на його плантаціях. Птахи стануть схожими один на одного, та великий Дюла не сплутає їх, бо розселить в окремих палацах. Хижі звірі будуть йому вірними друзями, бо великий Дюла годуватиме їх…

Кіт на екрані заплакав, покотилися намальовані сльози.

— Мій прадід написав цю книгу.

— Твої пращури були мудрими, Кацію, — кахикнув пес, що сидів на ослоні під каштаном.

— Мамо, зробіть голосніше, — попросив Іван Чапол, зацікавлено, як у дитинстві, дивлячись на екран.

— Понавидумляють, — махнула рукою мати. — Було б кому дивитися.

Над екраном телеінформатора висів великий кольоровий портрет усміхненого молодого