Читати книгу - "Пан Халявський"

— Ви ритор: вам легко вирішити. — І подав Петрусеві перо.

Та не на такого наскочив. Брат Петрусь тільки оком глянув на писане, як одразу ж і сказав:

— Не можу відповідати, бачачи неправильність запитання. Дозвольте виправити. — І тут же, не дожидаючи згоди супротивника, закреслив імена філософів і написав по вищому вченню:

Platon’а, Ciceron’а, Socrat’а.

Нене моя! Якого сорому набрався Олексій Пантелеймонович, побачивши премудрість, якої за його часів нікому й уві сні не снилося! Почервонів отакечки саме, як добре зварений рак! NB. Та й правду кажучи, було чого! І, схопивши свій папір, він зім'яв його при всіх і, втираючи піт з лиця, сказав глухим голосом: «Після такої глибини премудрості всі наші знання ніщо. Щасливі нащадки, прещасливі нащадки! Ну й голова ж!» — зробив висновок Олексій Пантелеймонович, звертаючись до батенька й на слові голова підморгуючи на Петруся.

Батенько просили його взятися за Павлуся; і Олексій Пантелеймонович спитав:

— Що є російська граматика?

На Павлусевому обличчі непомітно було ніякого замішання. Відомо нам було, що він нічого не вивчив; та я, знавши його винахідливий розум, не боявся нічого. Він самовпевнено виступив на два кроки вперед, підніс голову, очі втокмив на стелю, як у книжку, руки навкося опустив уперед і почав, не переводячи духу.

— Російська граматика. Твір Михайла Ломоносова. Санкт-Петербург, коштом Імператорської Академії наук. Тисяча сімсот шістдесят п'ятого року. Повчання друге. Про читання різнорідних чисел. Російська граматика є філософське поняття, до сього нас веде саме єство: бо коли я думаю, що, помноживши дільника на сім разів по сім — тридцять сім; п'ять на вісім — двадцять вісім; тоді називний відмінок кому, давальний кого, кличний про кого, сьоме прийменник, восьме займенник, дев'яте не украді… — І так далі, та як пішов, як пішов! Наче з гори, не спиняючись і не моргаючи очима, а голосом рішучим і з цілковитою певністю, що каже слушно.

Олексій Пантелеймонович з подиву спершу роззявив рота, потім підніс угору руки, кінець кінцем, кинувся до Павлуся та й ну його обіймати й кричати: «Годі, годі! Я здивований!.. Спинись!.. Відпочинь!..» Та куди там! Наш молодець, немовби осідлавши вченість, жене її, небогу, на всю руку і мчить щодуху, ламаючи й трощачи все, що трапляється назустріч. Тріщить граматика, репається арифметика, свистить піїтика, на друзки розсипається логіка… Аж ось якось утихомирили його, і він спинився, захекавшись. Дивний розум, швидкість думок, меткість язика, спритність незвичайна!.. Так, ото була людина!

Потап Корнійович і від Петруся був у нестямі і вихваляв його добірними словами, а коли закінчив промовляти Павлусь, то він не своїм голосом скрикнув: «Та се ж геній, йому в академії нема чого вчитися. Поздоровляю, Мироне Йосиповичу, поздоровляю! І слід безсторонньо сказати, що старший син ваш має багато ума, а другий багато розуму. Як на мене, то се різні темпераменти. Різниця уміти і різниця розуміти: а все те велике діло. Справді-бо, ви щасливий батько, Мироне Йосиповичу, щасливий! Давайте нам побільше таких фаворитів… Ні, не так: патер… патрі… патріотів. Послухаймо, що скаже третій?»

У мене душа так і завмерла! Я не мав ні Петрусевого ума, ні Павлусевого розуму; тож таки просто не знав нічогісінько і не міг придумати, як викрутитись. На щастя, заспокоїли мене, запропонувавши в міру знання мого запитання.

— Із зовнішності вашої фізіогноміки, — так, звертаючись до мене, звисока почав Олексій Пантелеймонович, — я через мою прононціацію бачу, що з вас буде чудовий математист, а тому питаю: вісім та сім, скільки буде?

Спочатку я прибрав розумного вигляду Павлуся: очі втокмив на стелю і руки опустив, та, почувши запитання, повинен був мерщій руки заховати в кишені, бо я, наслідуючи метод доміне Галушкинського всю арифметичну лічбу робив по пальцях і суглобах. Знаючи твердо, що в мене на кожній руці по п'яти пальців і на них чотирнадцять суглобів, я швидко полічив вісім та сім і, не зводячи очей з стелі, відповідав задовільно.

— А п'ятнадцять і вісімнадцять?

Запитання важкувате, бо не ставало у мене суглобів, і я був замислився й гадав, що мушу звернутись до пальців на ногах; проте, перевіряючи в думці, я виявив, що сього способу не треба; і хоч я відповідав більше ніж за чверть години, та відповідав правильно.

Отак я відповідав на всі задачі добре, дарма що мене лякав один суглоб на вказівці, перев'язаний, бо я порізався; та я впорався з ним спритно й ніде не помилився.

На моє щастя, екзаменатор, як сам казав, не міг більше питати, забувши приклади, надруковані в книжці арифметики, в котру він не заглядав, відколи вийшов із школи.

Похвали сипалися й на мене. На думку Олексія Пантелеймоновича, хоч у мене й не видно такого ума та розуму, як у старших братів, проте помітно незвичайну глибокодумність. «Гляньте, — казав він далі, — як він не одразу відповідав, а обмірковував дану йому пропозицію, роздумуючи її, метикував — і аж потім уже казав розв'язання».

А я — та будь я гунстват — якщо обмірковував щось чи обдумував; я не знав, як то люди обмірковують і обдумують; я просто лічив по пальцях і, кінчивши лічбу, оголошував відповідь.

Вичерпавши всі похвали, Олексій Пантелеймонович звернувся з запитанням до Кіндрата Даниловича, кого з нас він має за найученішого?

Той, давно нудьгуючи через повільність науки й нетерпляче дожидаючи обіду, відповідав як гоже було його думкам: «Звольте бачити: від людини до скотини; а я сих паничів уподібнюю до птахів. Приміром сказати: візьміть гусака, індика і селезня. їх три, і паничів, виходить, троє. Потім: птиця вигодована, паничі виховані; птиця засмажена, паничі вивчені; от