Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Мої роздуми були перервані голосним криком Валентини. Вона відскочила вбік і зляканими очима дивилась на те місце, де щойно стояла. Здоровенний павук завбільшки з півлітрову банку, вкритий рудою шерстю, грівся на сонці за метр від дверей.
Володя схопив камінь, що лежав поряд, і кинув у нього, але не влучив. Павук високо підскочив вертикально вгору і, опустившись на землю, задріботів геть. Другий кидок Володя зробив точно. Павук перекинувся і, випустивши буро-зелену рідину, став ще мерзеннішим. У цей час до будинку підійшли кілька конголезців і білий священик, як потім з’ясувалось, місіонер із Сполучених Штатів.
— Що ви наробили? — вирвалось у одного із конголезців. — Адже ви вбили душу сорсьє (чарівника), тепер на наше селище звалиться нещастя.
— Так, — приєднався до конголезця пастор, — прекрасний екземпляр! Ви, сер, могли б зробити непоганий бізнес, живий він коштує не менше п’ятисот доларів, його отрута набагато сильніша від зміїної.
Ми ввійшли в скромно вмебльоване житло Ухових. У центрі кімнати стояв великий, червоного дерева стіл (у Конго це не розкіш) і чотири стільці, спинки і сидіння яких були сплетені з ліан. У невеличкій кімнаті-спальні стояло широке, теж червоного дерева, ліжко, над яким шатром звисала капронова сітка, що оберігає від укусів малярійних комарів. У маленькій кухні стояв холодильник, що працює на гасі (електричного струму в селищі нема), балон з газом і плита. Ось тут вони й жили, Володимир і Валентина, в ‘цій казі серед джунглів, відірвані від світу, від друзів, рідних і близьких, без усього, до чого звикли в рідній Москві.
За годину Володя вже показував мені місцеву школу, знайомив з колегами й учнями. В мою програму входило відвідання кількох уроків як радянських, так і конголезьких викладачів.
Для початку я обрав урок географії у четвертому класі (що приблизно відповідає нашому сьомому). Перше, що впало мені у вічі, коли ми зайшли з учителем до класу, — це неймовірна тіснота. В невеликому приміщенні сиділо не менше вісімдесяти учнів — від тринадцятилітніх дітей до двадцятилітніх юнаків і дівчат.
Три учениці, років 14–15, явно перебували в школі останні дні: незабаром вони мали стати матерями. В Африці жінки рано дорослішають. Вчитель, молодий чоловік років двадцяти п’яти, об’явив, хто я, і почав опитувати учнів. Ті досить жваво розповідали про природні умови Великобританії і Нідерландів. Відповіді їхні були абсолютно ідентичні. Згодом я довідався, що в школі нема підручників, і учні змушені конспектувати суть уроку, або, як тут кажуть, “резюме”. Потім це “резюме” завчають напам’ять і, як вірш, читають на наступному уроці.
Я порадив учителеві трохи по-іншому сформулювати питання, щоб учні могли думати, міркувати. Наприклад, “порівняльна характеристика природних умов Великобританії і Нідерландів, що в них спільного і чим вони відрізняються”. Мій конголезький колега кивнув на знак згоди і поставив запропоноване мною питання. Перші відповіді показали, що учні не вміли аналізувати, порівнювати. Вони, як і раніше, розповідали спочатку про природні умови Великобританії, а потім — Нідерландів. І раптом — виняток із правила! Підвівся юнак років сімнадцяти, що сидів поряд зі мною, і сказав таке: “Велика частина території Великобританії вкрита горами, тоді як Нідерланди експортують багато сиру. Ось чому ці країни значно відрізняються одна від одної”.
Ну ось, нарешті: порівняння і висновки. І хай на перший раз вони смішні й; позбавлені логіки, зате власні. Після уроків ми довго говорили з Полем Мавунгу — учителем географії — про методику викладання, про педагогіку, про психологію школярів.
Увечері, коли стемніло, всі жителі Імпфондо зібралися біля школи, щоб уперше в своєму житті подивитись кінофільм. За кінотеатр правив аеродром, а за екран — біла стіна шкільного будинку. Перед початком сеансу Володя Ухов розповів глядачам, що таке кіно, якого змісту зараз буде показано фільм. А я привіз із собою кінокартину “Олександр Пархоменко”. І ось перші кадри. Кавалерійський полк з криком “Ура!” з шаблями наголо атакує противника. Мить — і в “кінозалі” не лишилось глядачів. Вони з жахом розбігались від “навальної кінноти”. У метушні хтось загубив взуття, когось вкусила змія. Ми не чекали такої реакції глядачів і теж розгубились. Тільки через день, після копіткої роз’яснювальної розмови про те, що таке кіно, що це — приємне видовище, зовсім безпечне, бо ніхто не може стрибнути з екрана і кинутись на публіку, нам усе-таки вдалося показати фільм. Він так сподобався глядачам Імпфондо, що вони просили потім показувати його майже щодня, а Володю Ухова називали не інакше як месьє сінема (пан кіно).
На другий день мого перебування в Імпфондо випала неділя. Валя з Володею склали програму відпочинку, яку я з задоволенням прийняв. Уранці, на кілька годин — на риболовлю, потім — обід (Валя обіцяла приготувати качку з яблуками, яблука я привіз із столиці), а після обіду був запланований візит у селище пігмеїв, за кілька кілометрів від Імпфондо. Риболовля була вдалою, якщо не зважати на невелику пригоду.
Ми розташувались у неглибокій котловині, схожій на вирву. Клювало так, що всі любителі рибної ловлі, котрі сиділи в цей час десь на берегах Дніпра чи Волги, вмерли б від заздрощів. За годину штук двадцять п’ять різноколірних і різнокаліберних тропічних риб хлюпалось у моєму відрі. Не менше було і у Володі. Валі не так щастило, і вона почала сердитись. Але раптом волосінь її вудочки туго напнулась. “Тягни!” — закричав Володя. І тут же в повітрі блиснула сріблом куля, збільшуючись на очах. Риба-куля, зірвавшись із гачка, впала на землю і видала звук, схожий на свист. “А кажуть, що риби мовчать, — здивувалась Валя. — Он вона як свистить”. Тим часом риба й далі роздувалась, її свист перейшов у сичання. Боячись доторкнутись до неї руками, Володя ногою відкинув її у воду.
— Годі, — усміхнувся він, — а то ще щось страшніше витягнемо, якогось водяника.
Тільки ми зібрались іти, як раптом Володя завмер.
— Чуєте, — підняв він палець угору, — дивний шелест, вітру нема, а ніби трава шелестить.
Повз нас пробігла козуля, пролетіла зграйка пташок, просто під ноги з дерева звалився удав метрів зо два завдовжки. Ми навіть не встигли злякатись, як пришелець
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82», після закриття браузера.