Читати книгу - "Тварина, обдарована розумом"

Арлетта притулила голову до його плеча.

— Любий, не знаю, чи ти маєш слушність розповідати мені все це. Може, я підступна шпигунка, що працює на користь СРСР.

— Можу тебе запевнити, — сказав Севілла, — що «голубі» навели довідки про тебе, як, до речі, й про мене, причому до найдрібніших деталей. У результаті вони склали по дві біографії, старанно вивчили їх. Не відаю чому, але вони поки що не розповідали мені твоєї біографії.

— Мені поталанило, — докинула Арлетта.

— Але вони натякнули мені, що висновок цілком їх влаштовує.

— Не знаю, чи я повинна почувати себе впевнено, — засміялася Арлетта, — вони іноді помиляються.

— Ніколи! Ніколи! — вигукнув Севілла з прикрою іронією. — Вони ніколи не помиляються. «Голубі» розповіли мені мою біографію, вона надзвичайно точна й деталізована. Я дізнався з неї про деякі речі, про які раніше зовсім не відав. Словом, це приголомшливо. В мене склалося враження, що я провів життя увесь голий, мов той черв’як, завжди перебуваючи під пильним оком усевидющого бога.

— А висновок? — запитала Арлетта.

— Взагалі непоганий, — вип’яв губу Севілла. — Одначе є окремі дрібнички, що їм не до вподоби. Наприклад, моє походження. Вони завдали собі багато клопоту, щоб з’ясувати, хто мої предки, й так не довели цю справу до кінця. Отож вони розгадують загадку, чи я не циган, чи нема в моїх жилах трохи єврейської крові або навіть арабської, чи, може, я щирий і поважний галісієць, на що так претендував мій дідусь.

— Це так важливо для них? — засміялася Арлетта.

— Треба розуміти, що так, бо вони нишпорять у моїй біографії, щоб з’ясувати ще одну дрібничку. 1936 року — бач, скільки мені вже літ, — я мовив студентам Колумбійського університету, що, на мою думку, необов’язково брати шлюб, а можна жити на віру. І це погано. Далебі, погано, додає поважно біограф чи біографи, бо, зрештою, я вдруге одружуюся.

Арлетта засміялася.

— Однак є ще гірше. 1955 року один слідчий запитав мене, чи вірю я в безсмертя душі. Я відповів: треба не вірити, а знати.

– І це погано? — підвела голову Арлетта. — Але чому?

— Бо вони дійшли висновку, що я атеїст. А бути атеїстом у цій країні, де всі вдають, що вірять у бога, — це накликати на себе підозру, що ти симпатизуєш комуністам. Навпаки, 1958 року протягом трьох місяців (дати й дні уточнені ними) я мав стосунки з однією угорською графинею. Між іншим, я не відав, що та жінка була графиня, до того ж угорська й, особливо, що вона була агентом ЦРУ. Ця дама зробила повний аналіз мого характеру, моїх уподобань, звичок і навіть любовних смаків.

— Який жах! — здивувалася Арлетта.

— Я знаю, — вів далі Севілла, — що великі політичні діячі й учені-атомники перебувають в однаковому становищі. Для мене це почалося тоді, коли я зацікавився дельфінами. З цього часу, так би мовити, почалося двоє паралельних досліджень: я вивчав дельфінів, а вони мене. Я кажу про «голубих», — пояснив Севілла, — бо «зелені» зацікавилися мною зовсім недавно, після відвідин містера Сі. Отож і дивно, що «голубим» поталанило так довго приховувати мене від «зелених».

— Повернімося до угорки, — прохала Арлетта.

— Гаразд. Вона, крім інших речей, переконує, що я не атеїст. На її думку, я католик, що відцурався віри, проте сповнений туги за нею.

— То правда? — спитала Арлетта.

— Не певен у цьому. Та це ще нічого не означає. Іноді мені здається, що вони знають мене ліпше, ніж я знаю себе. В одному мені зробила велику послугу угорка, безапеляційно запевнивши, що в політиці я цілковитий невіглас. О, це чудово!

Арлетта насупила брови.

— Для «зелених» людина, що надто цікавиться політикою, яка не є її ремеслом, здається трохи підозрілою. Політична невинність — мов та дівоча честь: коли її втрачають, можна сподіватися гіршого. Принаймні такої думки дотримуються «зелені», як про це твердять «голубі».

— Не розумію, — Арлетта здивувалася, — навіщо «голубі» розповіли тобі твою біографію?

— Аби я написав їм, що думаю про неї.

— Як це наївно! — залилася сміхом дівчина.

— Зовсім ні, люба. Їхні психологи знайдуть у моїй відповіді безліч речей, і найперше — чи вона була щира, чи ні.

Мовчання.

— Я хочу спитати, чи є якась різниця між «голубими» й «зеленими» у ставленні до тебе?

— Так, «голубі» наглядають за мною й доброзичливо оберігають мене, «зелені» ж наглядають і з антипатією стережуть мене.

— З антипатією?

— О так, для містера Сі я винен у тому, що не є WASP[20]. Для я — метис, апріорно здатний на все.

— У мене голова йде обертом, — зітхала Арлетта. — Я запитую себе, чи не відкриють вони, що я слов’янського походження, атеїстка, політично розкладена й живу на віру з професором Севіллою?

— О, вони це знають, — докинув Севілла.

— Як? — злякано скрикнула вона. — Ти впевнений? Вони казали тобі?

— Ні, але зрозуміло. Здогадуюся навіть, які вони раді. Адже це полегшує їхній нагляд.

— Як гадаєш, — запитала Арлетта, — ти полегшив завдання отим панам, найнявши такий химерний будинок для відпочинку?

— Я терплю це шпигунство, — відповів Севілла, — вважаю, що воно необхідне, проте не маю наміру сприяти йому. Скажу більше, я ставлюся з підозрою до їхніх витівок відтоді, відколи дізнався, що ЦРУ записало на магнітофонну стрічку інтимні розмови президента Сукарно зі своїми жінками.

Арлетта схопилася руками за голову.

— Яка гидота! Севілла кивнув головою.

— Більше того, воно не мало ніякого глузду. Я не гадаю, щоб Сукарно дискутував про світову політику в такі хвилини. Кажучи про будинок, я вибрав його саме через те, що він добре відокремлений від навколишнього світу, малодоступний.

– І не забувай, — докинула Арлетта, — не має