Читати книгу - "Дім у Бейтінг Голлов"

і велику плитку шоколаду «Чайка». Шоколад коштував півтора рубля, вода тридцять копійок, «Запашні» - тридцять п’ять. Толік підрахував, що з трьох рублів залишиться сімдесят копійок. «Можна два тижні пити з автомата воду з сиропом». У нас після цих слів потекла слина. Ми зайшли до магазину. Купили все, що хотіли. Продавчиня навіть не запитала про сиґарети, хоча Толік сказав, що має готову відповідь: «Татові». Ми зграйкою зійшли до Серету. І там залізли у високі кущі бузини. Спочатку з’їли шоколад, потім випили ситро, а після всього закурили. Я курив вдруге у своєму житті. Толік учив нас, що курити треба в затяжку, тобто втягнути дим у самі легені. Що я й зробив. Дим здушив мене. Я кинув сиґарету і під сміх Толіка і хлопців почав хапати повітря. Ситі й задоволені, вони лежали, підклавши під голови руки. Курили, дивлячись на серпневе небо. У річці кумкали жаби. Збоку стації локомотиви тягнули за собою протяжні звуки сигналів. Толік витягнув із пачки по три сиґарети і дав кожному. У голові досі паморочилося від куріння, коли ми рвали прибережний полин, яким хотіли забити запах сиґарет. їли його і терли ним руки. Я тішився, що мене прийняли в компанію. Додому прийшов не одразу. Стояв біля торгових крамниць на Ринку, приходив до тями і спостерігав, як м’ясарі, два приземистих вуйки, в обляпаних кров’ю фартухах поверх халатів заганяли теля. З м’ясарні вийшов тато. Я зрозумів, що це він привіз нещасне теля. Видко, що з татом домовився заготовач. І після роботи вони поїхали по теля. «Значить, зараз питимуть могорич. І тато прийде додому під ранок». Ця думка мене втішила, бо мама не зауважить мого куріння. Я вмить опинився перед дверима квартири - відчинив Стась у зеленому костюмі з одеколоном в руці. Я швидко прошмигнув до туалету. Помив руки милом і прополоскав рот. «Де ти був?», - запитала мама. «А я бачив тата». «Де?». «Він привіз до м’ясарні теля, ледво запхали досередини». «Знову зап’є», - сказала мама. В її голосі вчувалися втома і невдоволення. «Іди їсти. На кухню». Сиґарети, які дав мені Толік, я теж приховав у лівому кеді.

Прокинувся від того, що мама тихо сварилася з татом. Вони увімкнули абажур. Тато п’яним голосом пояснював мамі, що заробив на тому теляті десять рублів, а потому вони - м’ясарі, він і заготовач - пішли до чайної. «Ну, посиділи там...». Мама плакала. «Ну чого ти, плачеш?». Мама мовчала. У них щось не клеїлося, так казала бабця, коли ми жили всі разом. Я не міг повірити, що мама знайшла мої, приховані у лівому кеді, сиґарети. Вони лежали біля абажура і коли я це побачив, то накрився ковдрою з головою. «Вставай», - холодно наказала мама. Я встав. «Це шо?». Я мовчав. Мама била мене рушником. Я бачив, що пані Ядзя стоїть у дверях і дивиться, що у нас відбувається. «Вірцю, - кличе маму пані Ядзя. - А ходіт-но я вам щось покажу». У маминій руці зависає рушник. І вона сідає на ліжко. Я чимдуж біжу до туалету і закриваюся на застібку. Біля дверей туалету пані Ядзя вголос, ніби сама до себе, каже, що за воду в місті теж платять і що це не село. А якщо хтось хоче довго митися може йти до Серету. Я закручую кран.

У п’ятницю мама сказала татові, що поїде зі мною до діда з бабцею. Дідо не приїхав цього тижня продавати свої сливи. І хтось переказав мамі, що він заслаб. Тато сказав, що він не зможе нас завезти, бо завгар не підпише путьовки, а без неї пускатися, коли у вихідні на кожному кроці повно міліції, він не хоче. Я знав, що ми поїдемо потягом, бо тато не хоче бачитися з дідом і бабцею, а путьовки він має запасні - з печатками; може їх заповнити і їхати куди завгодно.

Потягом ми їдемо до станції біля лісу, а звідти -пішки. Дідо, коли ми прийшли з мамою на обору, сидів і перебирав сливи, кидаючи їх у полив’яну мидницю. «Будемо смажити мармуляду» - замість привітання сказав дідо. Він не здивувався нашому з мамою приїзду, лише запитав, чи потяг уже поїхав на Іване-Пусте. «Бо щось я не чув», - пояснив він. Серпневі мухи обліпили сливи. Дві гуски шипіли, охороняючи виводок гусенят, які щипали по оборі траву. У хаті пахло густим сливовим солодом, мармуляда булькотіла у двох великих баняках. Бабця знала, що ми увечері повертаємося до Чорткова, бо мама не має часу побути довше. «А чого не сказала, що приїдете?» - запитала бабця. «Сама не знаю. Переказали, що тато прислаб». «Та вже легше, приходила Леська-фельшерка. Виписала піґулки і дала два вколи». «А Йван не міг вас привезти?». «Та шось там на роботі». «Якби хотів, то приїхав би», - упевнено сказала бабця. - Не буде з ним, Вірко, у тебе життя». «Мамо!». «Я бачу, що не буде. І ваша кватира в Чорткові не допоможе». «Не знаю», - якось невпевнено відповіла мама. «А ти, - звернулася бабця до мене, - біжи на двір, може, кого з колєґів своїх побачиш. Не забув іще їх?». «Ні», -відповів я і, лизнувши застиглої на дерев’яній ложці темно-синьої мармуляди, вийшов із хати і став коло діда. Ми поверталися до станції з двома сітками. Мама несла курку, завернуту в марлю, і два слоїки - з білою квасолею і сметаною. Я теліпався з сіткою, в якій було з десяток яблук і хробашливі грушки, які дідо знайшов на сусідському окопі. На станції, біля помащеної вапном будки, стояло кілька людей. Мама з ними привіталася. Потяг показався під лісом. Видряпуватися до вагонів було незручно. Станційна будка стояла нижче залізничного полотна і потрібно було дертися по шутрові. Сільські вуйки, які курили у тамбурах дизельного потяга, на таких станційках допомагали забирати до вагона дітей. Схопивши під пахи, мене втягнули у накурений тамбур. 1 мама, однією рукою схопившись за поруччя, теж якось видряпалася. Сіткою вдарила об металеву обшивку дизеля, але слоїки, на щастя, не розбилися. Ми знайшли вільне місце, і я сів біля вікна. На станції у Чорткові, коли ми повернулися, тато нас не чекав. Ми сіли у міський автобус і доїхали до центру. Не було тата і вдома, коли пані Ядзя, відчинила нам двері,