Читати книгу - "Петлюра. Боротьба"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Куля — і справі кінець, — прошепотів він.
Ці слова звучали жорстким вироком і судом, яким засудив себе Болбочан. Близько півгодини він розмовляв сам із собою, наводив аргументи й одразу ж спростовував їх. Це безвихідь слів, витканих із протиріч. Ніхто не міг чути цієї розмови, ніхто не міг утішити або виправдати полковника, адже справжня самотність — це в’язниця свого тіла, карцер душі, полон розуму. Не варто тобі чекати на підмогу, Петре Федоровичу, не варто — ти сам у боротьбі з собою. Усі твої слова поглине вагонна порожнеча і вберуть у себе стіни поїзда, ніби ти ніколи нічого й не говорив. Тиша цього страшного зимового дня може перериватися тільки далекими вибухами на полі бою і твоїм серцебиттям. Ніби весь світ принишкнув і чекає на розв’язку твоєї персональної трагедії. Бідолашний Петре Федоровичу, обплутаний мотузками сумнівів, скутий ланцюгом своєї честі — ти не знаєш, як тобі вчинити. Що ж — незнання і є правдою життя, адже ми сліпі — бредемо дорогою долі й не знаємо, що на нас чекає за черговим поворотом.
Болбочан нарешті підвівся з-за столу, підійшов до вікна, відчинив його. Холодний січневий вітер увірвався до вагона. Удалині, на лінії фронту, чути поодинокі постріли. Зрозуміло: супротивники й далі не наважуються наступати один на одного. «Напевно, червоні чекають на підкріплення, а на що чекаємо ми?» — ці думки не давали йому спокою, бо допомоги чекати нема звідки. Петро Федорович пригадав, як три дні тому просив прислати цілу дивізію, тому що поки з Києва дійдуть військові частини, від них залишаються крихти — більшовики засилали агітаторів, і ті розкладали особовий склад. Занадто довго Директорія не надсилала наказ про опір більшовикам, і солдати не знали, хто ворог. А тепер пізно — в армії пригніченість і вагання. Момент утрачено.
Петро Федорович міркував, як йому вчинити, та раптом з поля, де стояли наші війська, пролунало п’ять вибухів, зчинилася стрілянина, а згодом і крик «ура». Кілька секунд він прислухався, а тоді все зрозумів — кинувся до виходу, на ходу вдягнув шинель і папаху, покликав Петрова, і вони, вискочивши з вагона, помчали в бік поля бою. Стежку замело, довелося долати кучугури. Серце вистукувало дикий марш, піт проступив на лобі, в очах потемніло. Темна лісова смуга — і за нею наші війська. Ще трохи. Раптом крізь тонкі стовбури сосонок Петро Федорович побачив фігури українських бійців, які в паніці тікали в напрямку поїзда. Спершу подумав, що частина військ перегруповується, однак він не давав такого наказу. Та позаду цієї групи з’явилася нові, які також бігли до поїзда.
— Як це… Як? Стояти! Ви куди?! — Болбочан зупинився, вражений відступом своїх військ.
Ще дві години тому ніхто й подумати не міг, що трапиться саме так. Хто? Хто дозволив? Що коїться? Петро Федорович голосно матюкнувся. Лють спотворила його обличчя — скажена гримаса з витріщеними очима. Полковник не знав, що тепер буде. Дістав із кобури револьвер і вирішив, що пристрелить будь-кого, хто спробує повз нього пробігти. Тим часом відступ тривав і стало зрозуміло, що це повна поразка.
— Не треба, Петре Федоровичу. Нічого вже не вдієш, — ад’ютант Петров зупинився поряд з полковником.
— Як же так, Ваню? Як же? Тільки-но було все нормально, і ми тримали оборону, — Болбочан стояв і здивовано дивився вперед — там виднілися фігури солдатів, які тікали з поля бою.
І хрипкий вітер мчав їм услід. Було надзвичайно красиво, ніби природа намагалася хоч якось згладити цю тривожну подію. Постріли лунали все ближче. Червоні кричали, бігли за тими, хто відступав.
— Усе скінчено, Петре Федоровичу. Все. — Петров поклав руку на плече полковника.
— Не можу повірити, не можу, — Болбочан зняв папаху, щоб січневе повітря остудило голову.
Повз нього пробіг перший солдат — його обличчя відбивало всі страхи, які тільки можуть напасти на чоловіка. Далі другий, третій. Вони бігли, притримуючи гвинтівки, а дехто й кидав зброю, щоб ніщо не заважало втечі.
— Тільки не так, не так, — шепотів Петро Федорович.
Його рука то опускалася, то піднімалася, неначе він намагався створити перепону, якою можна було б зупинити поразку. Але ні, нічого у нього не виходило. Ще кілька хвилин полковник стояв посеред поля, не в змозі визнати реальністю те, що трапилося. Він ніби хотів повернути час назад, але яка безглузда людина у своїх бажаннях! Яка мізерна, якщо порівняти з плином усесвіту, основа якого — непередбачуваність.
— Час іти, — сказав ад’ютант.
— Я тільки… Я… — Петро Федорович не зміг вимовити жодного путнього слова.
— Годі вже щось змінити. Годі, — Петров узяв полковника за рукав і спробував відтягти.
Болбочан не пручався. На ватяних ногах, ніби лялька, він пішов до поїзда. Ад’ютант квапив його, озирався — чи не наступають червоні. А тих затримала жменька бійців, що вступила в бій. Однак глухуваті постріли недалеко від поля свідчили про те, що оборона впала. Коли вони дісталися до вагона-салону, біля смужки лісу вже з’явилися перші більшовицькі загони. Петро Федорович піднявся сходами. Засюрчав свисток, і сердитий паровоз рушив з місця, випускаючи сердиті клуби диму.
Солдати бігли за поїздом, залазили у вагони-теплушки, чіплялися за поручні. У полі майже не залишилося бійців, крім тіл убитих нещасних, які не встигли дістатися до поїзда. Їх чорні обриси, ніби свіжі могили, що лякають перехожих, виднілися на сніжній білизнí.
Петро Федорович не заходив до вагона, а стояв на сходах і дивився, як хуртовина замітає рейки. Обриси шляху позаду дедалі важче було розгледіти; паровоз розганявся, прямуючи в бік Кременчука та Знам’янки й оголюючи більшовикам шлях на Київ.
Змерзлий, тремтячи від крижаних вітряних потоків менше, ніж від холодної фрази, яка виникла у свідомості, Болбочан іще довго стояв на вагонній приступці поїзда, що набирав швидкість, доки нарешті не промовив ті слова, що звучали в його голові: «Це — катастрофа, катастрофа».
Розділ 13
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Петлюра. Боротьба», після закриття браузера.