Читати книгу - "Кривоклят"

рух картин, певна річ, спричинений музейниками, бо свідчить про сенс їхнього існування, зрештою, якби не перевішування картин, який був би сенс видавати більшості музейників платню, їхні зарплати залежать тільки від перевішування картин, але це добра ідея, можливо, по той бік Альп я й справді, врешті-решт, на щось наважуся, зрештою, ніколи досі перехід через Альпи не був таким приємним, ні за Ганнібала, ні за Наполеона їх не переходили в таких чудових умовах, воістину кав’ярняних, зрештою, перехід Альп Наполеоном ми маємо на доданій картині Давіда[50], надутий вітром плащ, скута кригою земля, а я, ось, ні кіньми, ні тягнучи або штовхаючи гармату, переходжу, хоч і пенсіонер, вільним кроком під саме склепіння, через середину кав’ярні. Сама ідея цієї кав’ярні відразлива, авжеж, нема нічого огиднішого в музеях і колекціях мистецтва, ніж музейні кав’ярні, тож нічого дивного, що так звані любителі мистецтва надзвичайно їх обожнюють, так звані любителі мистецтва, які кажуть про себе, що могли б їсти мистецтво ложками, насправді можуть їсти ложками лише тістечка й торти, ще й сидячи всередині великого цісарського торта, однак моїй дружині та мені жодного разу за одинадцять років подружнього життя не судилося поїсти торта в музейній кав’ярні, навпаки, ми розмовляли численну кількість разів про те, що музейні кав’ярні слід було б замінити музейними їдальнями, що зустріч, справжня зустріч із твором, фізично виснажлива, беззастережно вимагає поновлення життєвих сил, тому замість усіх цих виделочок, що дзвонять об порцелянові блюдця, треба запровадити солідні прибори й солідні страви, вимести торти й занести страви, за словами моєї дружини, поживні страви замість тістечок, але на заскленому, підсвітленому прилавку, звичайно ж, фруктовий торт і маковий торт, торт із шоколадним мусом і трюфельний торт, яблучний струдель і торт Захера, і торт Естергазі, і наполеон, і моцартівська бомба, вся нестерпно глазурована Австрія в меню, десерт для Меттерніха, героя лицемірства та нещирості, цієї австрійської консерви, певна річ, зі здуттям, далі — дещиця відшліфованої мадярщини, солідний доважок помпезного католицизму й вишенька на торті — моцартівська бомба, але, звичайно ж, бомба з викрученим запальником, Моцарт, далекий від справжнього, гіркого, вимученого стражданням, розумінням страждання, навпаки, Моцарт, позбавлений жала, дивертисментний, пересолоджений центнерами цукру, жодної поживної, солідної страви, лише маса для закупорки артерій; під цим нестерпним, цілком дрібно-міщанським склепінням, обклеєним монограмами, гербами — моє, моє, моє, я, я, я — всередині іменинного торта, який є навмисне приватним, ці дрібноміщанські насолоди — цукор і жир — не для того, щоб набратися сил на наступні зустрічі з картинами, на наступні, зізнаймося щиро, війни, бо інколи це справжні війни, з картинами, а щоб підсолодити собі час між ходінням, оскільки так звані любителі мистецтва ходять до музеїв і ходять музеями, обходять усі по черзі зали, не минаючи жодної, і зупиняються в кожній залі або принаймні проходять перед кожною картиною, тоді як моя дружина, завжди феноменально підготовлена, завжди з головою, забитою різноманітними відомостями про колекцію, заздалегідь знала, що й де висить, і до деяких зал демонстративно не заходила, а деякі зали або стіни демонстративно оминала, впродовж одинадцяти років мого життя я не бачив, щоби вона зупинилася перед якимось Ренуаром, я не бачив навіть, щоби вона пройшла перед Ренуаром, кожного Ренуара вона оминала широкою дугою, якби я не покохав її від самого початку, то покохав би її за непідробну відвагу та гідну заздрості послідовність в обминанні Ренуарів, чим наражала себе на критичні погляди й навіть вишептані впівголоса, однак достатньо голосно, аби бути почутими, зауваження так званих любителів мистецтва, особливо коли конкретний Ренуар був зазначений на музейному плані як шедевр, який конче слід побачити, але оскільки вона ніколи не зважала на будь-чию думку, то й думки про обминання нею Ренуара, хоч і цілком демонстративні, не надто її цікавили, вона ніколи не коментувала їх уголос, але в цьому й не було потреби: я мимоволі відгадував, що вона думає про помисли людей, які оглядають Ренуара, які повторюють одне одному до нудоти однакові фрази про витончену ідилічність полотен Ренуара, про ренуарівський гімн жіночності, а після всього цього ще мають нахабство йти до музейної кав’ярні й геть безсоромно вм’яти там торт Захера або торт Естергазі, або наполеон, або моцартівську бомбу. По той бік Альп те саме, що й завжди, засліплення, Брейґель, яка зала, який вибір; завдяки тому, що внизу, я витримую те, що нагорі, навіть ті погруддя з Центрального кладовища, зрештою, не так їх витримую, як узагалі не помічаю, дванадцять картин, навіть невідомо, як за це взятися, переступаєш поріг зали й розумієш, що тут роботи на все життя, прикластися до них, поставити їм запитання, зрозуміти їхні відповіді, який вибір, я не рахую тих чотирьох потвор Артсена[51] та Бейкелара[52], невідомо навіщо принесених, навіщо повішаних у постійній манії перенесення й перевішування, навіщо тут ці кавалки м’яса, птиця в кошиках і яйця, навіщо ці голівки сиру й так далі, перенести все це до кав’ярні й подавати там віднині нормальні страви, а торти вимести, за словами моєї дружини, Артсон і Бейкелар, хоч і добрі ремісники в справі базграння оббілованих телячих голів, ковбасних кружалець і курей зі скрученими шиями, схопленими за неживі ніжки, у залі Брейґеля є невидимими, стають геть невидимими, зніміть дюжину Брейґелів, і вони наберуть якихось кольору та форми, повішайте дюжину Брейґелів знову, і вони негайно стануть невидимими, вмить зникнуть: прозорі кошики прозорих голівок капусти й прозорої моркви, прозоре м’ясо на прозорих гаках, нуль, ніщо, знищене найслабшою картиною з цієї дюжини Брейґелів, зрештою, і самі Брейґелі взаємознищуються, якби я був одним із тих менших Брейґелів, я подав би позов проти дирекції Kunsthistorisches Museum загалом, а проти музейника, що перевішує картини, зокрема, що повісив мене в залі, де висить «Вавилонська вежа» й «Мисливці на снігу», порівняно з «Вавилонською вежею» та «Мисливцями на снігу» решта картин не має шансів, їх практично не існує. Подейкують, ніби всі проблеми європейського живопису були вирішені в лівій стопі Рембрантового блудного сина, не знаю, я в Ермітажі не бував, а навіть якби й так, то за сотню років перед тим вони були вирішені в крупі коня на першому плані «Навернення Савла», у хмарах «Похмурого дня»[53], але ж і «Навернення Савла», і «Похмурий день» не витримують порівняння з «Вавилонською вежею» та «Мисливцями на снігу», які блищать навіть на такому чудовому тлі, може, тут, подумав я, присідаючи на диван, може,