Читати книгу - "Муссоліні"

реформістське крило – настільки ж гостре в аналізі, наскільки політично безсиле – і максималістське крило, чия велемовність і фанатичність становили пару абсолютній нездатності керуватися революційним процесом (ліворнійський розкол у січні 1921 року, що призвів до народження комуністичної партії Італії, тільки ускладнив цей розлад і врешті-решт зробив його незворотним). Щодо новонародженої народної партії, заснованої Луіджі Стурцо в січні 1919 року, не треба недооцінювати ту роль, яку його політичні вето та застереження, спрямовані насамперед проти Джолітті, але в цілому проти всього керівного ліберального класу, зіграли для прискорення політичної кризи в Італії на тлі вельми непростої ситуації, що склалася навесні 1922 року та призвела до створення першого уряду Луіджі Факта і підготувала терен для муссолінівського наступу протягом наступних місяців. Щодо Корони, поведінка монарха була зумовлена головно династичними турботами впродовж усього розглянутого періоду до фатального рішення від 28 жовтня 1922 року, коли монарх відмовився підписати запропоновану міністром Факта постанову про стан облоги з метою зупинення «маршу на Рим» – рішення, ціною якого, безумовно, стала б кривава баня, але в історичному плані, цілком вірогідно, це поклало б край фашизму та його засновнику. Що вже казати про Д’Аннунціо, який поспіх повернувся до літературної діяльності, розпаливши серця всіх бунтівників і революціонерів країни, або про націоналістів, що перейшли на позиції чистої політичної реакції й, поглинуті суто імперіалістичними міркуваннями, виявилися цілком нездатними діяти разом із масами?

Найменше, що можна сказати, оцінюючи поведінку всіх цих діячів протягом дворіччя 1921–1922 років, – кожен із них зробив свій внесок до підготовки й уможливлення перемоги фашизму. Жоден із них не мав чіткого уявлення про значення поточної боротьби та її можливих наслідків, судячи з того, що в 1924 році багато хто вбачав у приєднанні Муссоліні до уряду скоріше етап «нормалізації» або вдалу «конституціоналізацію» фашизму, ніж початок абсолютно нового політичного і державотворчого циклу, який уже в жодний спосіб не повернеться до старого ліберально-демократичного ладу.

Проте існує третій важливий фактор: структурна слабкість, яку демонструвала в ці роки ліберальна держава. Якби не криза парламентської системи (що виявилася нездатною ввібрати в себе нові явища соціальної та політичної мобілізації, а отже, неспроможною гарантувати конституційну рівновагу, на якій свого часу консолідувалася гегемонія лібералізму), якби не криза державної влади (що виявилася нездатною скористатися власною монополією на застосування сили та спорудити дамбу на шляху поширення беззаконня, зокрема на шляху чинного сквадризму, який користувався підтримкою представників державного апарату)33, доля муссолінівського фашизму, ймовірно, склалася б зовсім інакше.

У такому контексті варто пояснити, яким чином сходженню фашизму до влади сприяв сам Муссоліні зі своїм прагматизмом і цинічною політичною поведінкою, адже саме завдяки цим якостям йому вдавалося пригальмовувати найрадикальніші та руйнівні поштовхи, що походили зсередини руху. Кілька разів він нашвидку змінював свої програмні настанови та водночас, керуючись власними інтересами, використовував тісні зв’язки з політичними та економічними керівними групами. На шляху, що наблизив його до керування країною, варто згадати щонайменше три події. По-перше, це доповідь у Палаті від 21 червня 1921 року (перший парламентський виступ Муссоліні), в якій лідер фашизму відмовився від антиклерикального вибору, хоч яким близьким він був для його друзів футуристів, і урочисто об’явив, «що латинську та імперську традицію Риму сьогодні представляє католіцизм»34. По-друге – конгрес Союзу боротьби, який відбувся 7–11 листопада 1921 року і закріпив трансформацію фашистського руху в справжню партію. Це був перший необхідний крок на парламентському шляху до влади, яким Муссоліні вирішив просуватися, незважаючи на рухівські амбіції та підривні цілі, характерні для багатьох представників фашистського радикалізму. З його точки зору, цей крок не «нормалізував» фашизм, а, як і раніше, переслідував революційну підривну мету, проте, іншим шляхом, відмінним від тактично корисного, але стратегічно безплідного шляху чистого насильства (невпинність революційної мети пояснює, чому з моменту свого народження НФП була sui generis[37], тобто не такою, як інші партії, – партією народного ополчення, політичною та водночас воєнною організацією). І нарешті, це промова в Удіне 20 вересня 1922 року, в якій Муссоліні визнав савойську монархію єдиним «історично послідовним»35 інститутом італійської нації, якому фашизм – уже республіканський, уже за крок до перемоги – відтоді не планував ані протидіяти, ані скасовувати його.

Чи не єдиним можливим виходом із ситуації, надто на кінцевому етапі політичної кризи стало прагматичне відношення до Муссоліні, хоча й з побоюванням щодо силових методів і логіки компромісів, і надання йому повноваження сформувати новий уряд. Реалізм Муссоліні вистигав поступово на ґрунті революційного досвіду, що безліч разів стикався з державою та її владними структурами, переконуючи його в тому, що в контексті політично та соціально розвинутої країни жоден політичний заколот, жодна революція неможливі без тактичної коаліції з впливовими силами. Під цим кутом зору Муссоліні як представник європейської революційної традиції символізував собою момент переходу від визвольної етико-філософської до політико-прагматичної ідеї революції, пріоритетною метою якої – порівняно з іншими цілями – виявилося завоювання влади за допомогою технологій, адаптованих до складних умов сучасної держави; або, інакше кажучи, момент переходу від барикадної, романтичної та повстанської концепції революції (а саме концепції бланкістської матриці молодого Муссоліні) до тактичної, методичної, насправді реалістичної ідеї, первинна мета якої полягала в завоюванні держави зсередини. Свого часу зазначений аспект добре проілюстрував Курціо Малапарте на сторінках «Техніки державного перевороту», присвячених Муссоліні як «тактику» революції, «сучасній людині, холодній і відважній, неприборканій і розважливій»36.

Варто визнати, що перемога Муссоліні в жовтні 1922 року – всупереч зовнішньому враженню – була не шедевром італійського трансформізму або зухвалим владно-класовим компро­місом, досягнутим завдяки непересічним політичним якостям майбутнього диктатора і логічно вписаним у політико-конституціональну історію Італії, а політичною революцією, спрямованою на зміну не так соціально-класових, як політико-державотворчих рівноваг. Революцією, що за фактом була свідомо реалізована разом із буржуазією та консервативними силами, наявними в італійському суспільстві, і це їй не завадило бути водночас (а з плином часу все сильніше і сильніше) революцією, спрямованою проти буржуазії та консерваторів37. За словами Фюре, фашизм і до сьогодні дивує істориків не через укладені з буржуазією компроміси, адже він був од неї незалежним і політично автономним. Найбільше вражає, як пише французький історик, «той факт, що, отримавши владу за допомогою буржуазних партій, Муссоліні [залишився] вірним бажанню їх ліквідувати та відновити абсолютну владу в абсолютистській державі для реалізації своєї ідеї нації та суспільства»38.

«Марш на Рим» став іконографічним символом фашистської перемоги, який довго підживлював пропагандистську міфологію режиму і який до сьогодні залишається в історичній пам’яті країни. В дійсності це був досить другорядний в історичному та політичному