Читати книгу - "Таємниця Зоряної кімнати"

добувати їх будь-якими засобами. Ночами Семен Олефіренко разом з Іваном Скрипалем, Петром Козорізом та Данилом Макухою закидали сіті в Прип'ять, ловили рибу. Не раз їх затримувала рибінспекція, відбирала волоки, сіті, павуки, а вони знову бралися за браконьєрське ремесло. Славкова мати просила чоловіка жити як всі, працювати, не чіпати чужого, люди вже дивляться на них, як на злодіїв і дармоїдів. Батько криво посміхався, сердито відповідав:

— Давно розумні люди сказали, що від роботи коні дохнуть! А Семен Олефіренко не коняка і дохнути не хоче. Він ще трохи потерпить, почекає, а там буде празник і на його хуторі.

— Не хочеш ти працювати, — дорікала йому дружина, — от і бігаєш з місця на місце. Не про дітей, а про чарку думаєш!..

Такі розмови часто відбувалися при дітях, і батько намагався звинуватити тих, що не дають йому по-хазяйськи жити.

— Не я зневажливо ставлюся до роботи, — пояснював він, — а робота до мене. Скрізь тебе хочуть за дурня мати! А Семен Олефіренко не такий дурень, як їм здається! І голова в нього не порожній баняк! Ще може й так трапитися, що Семен Олефіренко виявиться не останньою шпицею в колесі і матиме він і хутір, і ставок, і торбу грошей.

На Юркового тата Олефіренко затаїв неабияку злість — не міг простити йому оту відібрану берданку, коли він займався браконьєрством і Славкові не раз наказував, щоб не водився з Береговим.

— То не нашого поля ягода. Яке коріння — таке й насіння! Знай, вони наші люті вороги, і миру між нами не буде довіку. Червоний козак! Задрипанець той Береговий, а не козак! Багато їх пошльопали, а цей виродок уцілів. Ти бач, отака зайда, а й себе козаком величає. Через таких підлячків і життя немає.

Славко слухав батька, і в його блакитних очах з'являвся впертий докір.

— Так вас же Береговий з-під криги витягнув! Життя вам врятував і сам ледве не загинув.

Олефіренко червонів від гніву, гупав кулаком по дубовому столу:

— Дурень і падлюка твій Береговий! Падлюка! В нього в голові замість мозку — пісний кисляк.

— Чого ж він дурень? — допитується Славко.

— Чого, чого! Як було діло з лосихою? Я ж йому половину м'яса віддавав! Готового! Бери, вари і кидай у пельку. А він що? Від м'яса відмовився, мене під суд підвів! Негідник і пришелепок!

— Навіщо ж ви забили кітну лосиху! Лосі ж знаходяться під охороною закону!

— Навіщо? Навіщо? — перекривив батько Славка. — Щоб тебе, дурня, годувати. Ти ж як прокинешся вранці, зразу й починаєш скиглити: «Їсти хочу!» От я й думав м'ясцем підхарчувати, і самому закортіло покуштувати. Поняв?

— У нас уже й так звелися лосі, — заперечував Славко, — і козулю рідко зустрінеш. Всіх перебили браконьєри.

— А тобі яке діло до того? — присікувався батько. — Хіба він твій, той ліс? Чи, мо', тобі належать ті лосі та козулі?

— І мої,— стояв на своєму Славко.

— Біліберду городиш, — гнівається батько, — навчили тебе в школі требуху розводити, а ти за тими паскудами й верзеш нісенітниці. Які ж вони твої, ті лосі? Хіба тобі вони дістануться? Оте твоє, що встиг з'їсти!

Олефіренко затято смалить цигарку, гнівно цідить крізь зуби:

— Колись у мого батька був ставок на цілих п'ятдесят чотири десятини. То був наш ставок, а в ньому водилася наша риба. Наша! І ніхто до неї не мав права простягати руки! Де тепер наш ставок? Забрали товариші, усуспільнили, спустили, а рибу — виловили. От я тепер і промишляю на стороні, як не в лісі, то в Прип'яті. І ні про які закони, ні про яку державу й думати не хочу, бо я сам собі держава! Ще їм боком вилізе наш ставок.

— Так ставок же Шарпинський спустив! — нагадує Славко.

— А хіба ж він не власть, не представник закону?

— Чого ж ви тоді казали, що той Шарпинський свій чоловік, приятелем його називали?

— А того, — сердито відповідає батько, — що хай ні мені, ні їм не дістанеться наше добро!

Славко мовчить, думає. Врешті переконливо відповідає:

— Краще жити по-правді, чесно! Отак, як живуть усі люди. І що буде, як всі почнуть красти?

Батько кинув злий погляд на сина.

— Молодий ти, хлопче, мене уму-розуму вчити. Чи ти тямиш, що означають оті слова «чесно» чи «нечесно»? Ти, може, сподіваєшся, що правдою в люди вийдеш? Дудки! Без штанів усе життя ходитимеш і жебраком здохнеш. Твій Береговий і за місяць стільки не заробить, як я за одну ніч сіткою витягну!..

Славко недовірливо посміхається:

— Що ж воно буде, як усі почнуть отак сітями рибу тягати? У Прип'яті й пічкурів не залишиться. А хто буде хліб сіяти? Хто школи та лікарні будувати, дітей вчитиме?

— Знову за рибу гроші! — розсердився батько. — Яке твоє діло, хто буде сіяти той хліб? Ти дивися, щоб у тебе в коморі водилося збіжжя.

— Та де ж воно візьметься?

— Думай, — кидає різко батько, — крути шариками, не спи ночами! Давно сказано: вовка ноги годують.

— Не хочу я бути вовком!

— Тоді ставай овечкою, живи для того, щоб з тебе стригли вовну. Збагнув?

— Збагнув, — відповідає Славко, — що я так, як ви, жити ніколи не буду. Не хочу!

— А як же ти будеш жити? — глузливо запитує батько.

— Чесно! Закінчу школу, поступлю в інститут, стану вчителем, дітей буду вчити. А може, вивчуся на лікаря. Людей лікуватиму, отак, як Оксана Василівна.

— Вивчишся! — обриває сина Олефіренко. — Так тебе і приймуть в інститут, відкриють перед тобою двері. Знай, дурню, що не буде в тебе дороги до вищої освіти, бо ти куркульський син! Твій батько — колишній петлюрівець, і ти належиш до ворожих елементів. Пора тобі раз і назавжди збагнути, що тобі не по дорозі з отією шатією-братією. Їхні стежки і наші ніколи не з'єднаються! Ніколи! І недовго вже їм нами правувати! Настане час, і в наше віконце зазирне сонце!

— Та все одно буду жити чесно! — стоїть на своєму Славко.

— Начиталося книжок, наслухалося вчителів і думає, Що всю науку життя знає! — сердито кивав головою старший Олефіренко. — Нічого, синочку, поживеш — порозумнішаєш! Тоді я тобі ще дещо розповім.

— Так ви зараз розкажіть, навіщо відкладати на потім.

— Не час! — відрубує батько. — Підрости трохи, може, хоч трохи наберешся розуму, а тоді й бесідувать будемо. Я й розповім тобі, хто твій батько, як прожив своє життя, які має заслуги.

Батько по-своєму любить Славка. Навіть гордиться, що його син захоплюється історією, пише вірші, читає книжки. І завжди, як поїде в Київ,