Читати книгу - "Голова профессора Доуеля"

Артур Доуель посміхнувся. Ця юна гарячковість подобалась йому, а сама Марі, з розпашілими щоками, ще більше.

— Але ж це буде нерозважливий крок, — почав він знову. — Ви піддаєте себе великій небезпеці…

— Ми будемо захищати її, — вигукнув Ларе, підіймаючи руку так, ніби він тримав шпагу, готову завдати удару.

— Так, ми будемо захищати вас, — голосно підтримав друга Шауб, потрясаючи в повітрі кулаком.

Марі Лоран, бачачи цю підтримку, з докором дивилася на Артура.

— У такому разі я також супроводжуватиму вас, — сказав він.

В очах Лоран майнула радість, але відразу ж вона спохмурніла.

— Вам не можна… Ви ще хворий.

— А я все-таки піду.

— Але…

— І не відмовлюся від цієї думки, навіть коли б увесь світ був проти мене! Ви ще не знаєте мене, — посміхаючись, повторив він її слова.

ЗІПСОВАНИЙ ТРІУМФ

У день наукової демонстрації Керн особливо ретельно оглянув голову Бріке.

— Ось що, — сказав він їй, закінчивши огляд. — Сьогодні о восьмій вечора вас повезуть на багатолюдні збори. Там вам доведеться розмовляти. Відповідайте коротко на запитання, які вам ставитимуть. Не бовкніть зайвого. Зрозуміли?

Керн відкрутив повітряний кран, і Бріке прошепотіла:

— Зрозуміла, але я просила б… дозвольте…

Керн вийшов, не дослухавши її.

Він хвилювався дедалі дужче. Попереду було непросте завдання — привезти голову до залу засідань наукового товариства. Найменший поштовх міг виявитися згубним для життя голови.

Для цього було спеціально обладнано автомобіль. Столик, на якому розташовувалась голова з усіма апаратами, встановили на особливу платформу з коліщатами для пересування по рівному і ручками для перенесення сходами. Нарешті все було готове. О сьомій вечора виїхали.

… Величезний білий зал був осяяний яскравим світлом. У партері переважали сиві чуприни й лискучі лисини мужів науки, вдягнутих у чорні фраки та сюртуки. Виблискували скельця окулярів. У ложах та амфітеатрі сиділа добірна публіка, так чи інакше причетна до світу науки.

Розкішні убори дам, блискучі діаманти створювали атмосферу, що панує у концертному залі під час виступів світових знаменитостей.

Стриманий гомін глядачів, які чекали на початок, сповнював приміщення.

Біля естради за своїми столиками, мов мурахи, трудилися численні кореспонденти газет, підстругуючи олівці для стенографічних записів.

Праворуч було встановлено ряд кіноапаратів, щоб зафіксувати на плівці всі моменти виступу Керна й оживленої голови. На естраді розмістилася почесна президія з найвидатніших представників світу науки. Посеред естради височіла кафедра, на ній — мікрофон для транслювання промов по радіо для всього світу. Другий мікрофон стояв перед головою Бріке. Вона вивищувалася з правого боку естради. Помірний, уміло накладений макіяж надавав голові Бріке свіжого та привабливого вигляду, згладжуючи гнітюче враження, яке повинна була справляти голова на непідготовлених глядачів. Доглядальниця і Джон стояли біля її столика.

Марі Лоран, Артур Доуель, Ларе та Шауб сиділи в першому ряду, за два кроки від помосту, на якому стояла кафедра. Один тільки Шауб, як Ніким не «розшифрований», мав свій звичайний вигляд. Лоран прийшла у вечірньому туалеті й капелюшку. Вона низько нахиляла голову, прикриваючись крисами капелюшка, щоб Керн, випадково глянувши, не впізнав її. Артур Доуель і Ларе загримувалися.

Їхні чорні бороди та вуса були зроблені артистично. Для більшої конспірації було вирішено, що вони один з одним «не знайомі». Кожен сидів мовчки і знуджено розглядав сусідів. Ларе був у гнітючому настрої: він ледве не знепритомнів, побачивши голову Бріке.

Рівно о восьмій на кафедру зійшов професор Керн. Він був блідіший, ніж звичайно, але сповнений гідності.

Збори привітали його тривалими оваціями.

Кіноапарат затріскотів. Газетний мурашник стих. Професор Керн почав доповідь про «свої» відкриття.

То була блискуча за формою і майстерно складена промова. Керн не забув згадати про попередні, дуже цінні праці передчасно померлого професора Доуеля. Але, віддаючи належне працям небіжчика, він не забував і про свої «скромні заслуги». Слухачі не повинні були мати жодного сумніву в тому, що вся честь відкриття належить йому, професорові Керну.

Його промова кілька разів переривалася оплесками. Сотні дам спрямовували на нього біноклі та лорнети. Біноклі та моноклі чоловіків з не меншою цікавістю спрямовувалися на голову Бріке, яка вимушено посміхалась.

За знаком професора Керна доглядальниця відкрутила кран, пустила повітряний струмінь, і голова Бріке тепер мала змогу говорити.

— Як ви почуваєтеся? — запитав її старенький учений.

— Дякую, добре.

Голос Бріке був глухий і хрипкий, надміру пущений струмінь повітря свистів, звук був майже позбавлений модуляцій, і все ж виступ голови справив надзвичайне враження. Такий шквал аплодисментів не завжди доводилося чути і всесвітньо знаменитим акторам. Але Бріке, яка колись упивалася успіхом, виступаючи у маленьких кабаре, цього разу лише стомлено опустила повіки.

Хвилювання Лоран дедалі зростало. Її почав бити нервовий дрож, і вона міцно зціпила зуби, щоб вони не цокотіли. «От зараз» — кілька разів говорила вона собі, але щоразу їй бракувало рішучості. Атмосфера гнітила її. Після кожного пропущеного моменту вона намагалась заспокоїти себе думкою, що чим вище вознесуть професора Керна, тим ганебнішим буде його падіння.

Почалися промови.

На кафедру зійшов сивенький дідусь, один із найвидатніших учених.

Кволим, хрипкуватим голосом він говорив про геніальне відкриття професора Керна, про всемогутність науки, про перемогу над смертю, про щастя спілкуватися з тими, хто дарує світові найбільші наукові досягнення.

І в той час, коли Лоран найменше на це сподівалася, якийсь вихор довго стримуваного гніву та ненависті підхопив її і поніс. Вона вже не володіла собою.

Лоран кинулася на кафедру, ледве не збивши з ніг приголомшеного дідуся, майже скинула його, зайняла його місце і зі смертельно блідим обличчям і палаючими, немов у лихоманці, очима фурії, яка переслідує вбивцю, нерівним голосом почала свою палку, сумбурну промову.

Увесь зал стрепенувся, коли вона з’явилась.

Першої миті професор Керн знітився і зробив мимовільний порух у бік Лоран, так ніби хотів затримати її. Потім він швидко повернувся до Джона і прошепотів йому на вухо кілька слів. Джон вислизнув у двері.

В загальному сум’ятті ніхто на це не звернув уваги.

— Не вірте йому! — кричала Лоран, показуючи на Керна. — Він злодій і вбивця! Він украв праці професора Доуеля! Він убив Доуеля! Він і зараз працює з його головою. Він мучить і тортурами примушує продовжувати наукові досліди, а потім видає їх за власні відкриття… Мені сам Доуель казав, що Керн отруїв його…

У публіці сум’яття переростало в паніку. Багато людей попідхоплювалися з місць. Деякі кореспонденти навіть погубили олівці й застигли у приголомшених позах. Тільки кінооператор старанно крутив ручку апарата, радіючи з несподіваного трюку, який забезпечував