Читати книгу - "Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу"

другим або й третім планом, крізь цілу історію неортодоксальної теології, вона, ближче до нашого часу, виринає в антропософському вченні Р. Штайнера й через нього повертається в Росію (наприклад, у московський гурток Б. Зубакіна; див.: Айдинян С. Предисловие // Цветаева А. И. О чудесах и чудесном. — М.: Буто-прес, 1991. — С. 13) — і в Україну, де істинно «гоголівську» спробу показати диявола божевільним зробив М. Хвильовий, за останніми даними, також таємний «штайнеріанець» (дещо про це, як і про київський гурток 1919 p., куди належали, крім Хвильового, ще Курбас і Тичина, див.: Плющ Л. Каббалістична символіка у Хвильового // Філософська і соціологічна думка. — 1994. — Ч. 1—2. — С. 59—73). Що є справді «українське», то це оцінка дияволової «дурости» — «вельми іронічна і завжди з глумом»: характерно, що божевілля саме по собі ніколи не бувало в українській народній культурі предметом культових сакралізацій (на відміну від російської, де юродство святкувалося як духовний подвиг і навіть вважалося атрибутом святости).

97

Гоголь Н. В. Полн. собр. соч. — М.—Л.: Гос. изд-во Худож. лит., 1939—1956. — Т. 13. — С. 293.

98

Докладніше на тему Гоголевих взаємин із чортом див. у кн.: Звиняцковский В. Я. Николай Гоголь: Тайны национальной души. — К.: Ликей, 1994. — С. 189—205; там-таки міститься й бібліографія питання, в якій, щоправда, бракує розправ Д. Чижевського (тимчасом саме цей останній, ще один «малоросіянин», іще в 1930-х роках вельми проникливо спостеріг був, що «гумор для Гоголя є своєрідний засіб боротьби проти нікчемности, проти чортової „ніщоти“» [Чижевский Д. О «Шинели» Гоголя // Современные записки. — 1938. — T. 67. — С. 186], — інакше, «пошлости»!).

99

Вперше артикульована Катериною II антиномія Москви й Петербурга цілком відповідає шпенґлерівській дихотомії культури й цивілізації, і освідчена імператрицею спеціальна нелюбов до Москви (див.: Топоров В. Петербург и «Петербургский текст…». — С. 327—328) — то недвозначний симптом остаточної, укінченої дозрілости імперії як «історичної форми».

100

Прецікавий під цим оглядом спогад у щоденнику про свято в Петерґофі (запис від 1 липня 1857 p.): «Когда-то давно, в 1836 году, если не ошибаюсь, я до того был очарован рассказами об том волшебном празднике, что, не спросясь хозяина… и пренебрегая последствиями самовольной отлучки… убежал с работы прямо в Петергоф на гулянье… Странно, однакож, мне и вполовину не понравился тогда великолепный Самсон и прочие фонтаны, и вообще праздник, против того, что мне об нем наговорили. Слишком ли сильно было воспламенено воображение рассказами, или я просто устал и был голоден. Последнее обстоятельство, кажется, вернее… Не дождавшись иллюминации, возвратился вспять, совершенно не дивяся бывшему. На другой день нашли меня спящим на чердаке, и никто не подозревал о моей самовольной отлучке. Правду сказать, я и сам ее считал чем-то вроде сновидения (курсив наш. — О. З.)». Ця мікроновела (у середині її з'являються в натовпі ще й тодішній Шевченків «грозный хозяин с пышною своєю хозяйкою», остаточно затьмаривши [«помрачивши»] естетичну самоцінність свята) — то, либонь, єдина, зафіксована Шевченком як авторська, спроба сприйняти Петербург як феномен культури митецьки-безінтересовно — у категорії прекрасного, — і, вельми характерно, спроба невдала. Петербург, при всій попередній настанові юного маляра на естетичну подію (всі-бо антиципації позитивні — «очарован рассказами», «воспламенено воображение» тощо), не піддається романтичній чистоті артистичної візії, «не втримується» на заданій йому катарсичній висоті, буквально «падає» з неї — в «нічну» («втомлену») свідомість, де тратить вартість реальности аж так, що єдино реальним виявляється — насильство, персоніфіковане в «грізному господареві» (що є, розуміється, чиста випадковість — воно могло об'явитися в тій юрбі на тисячу інших способів і, при Шевченковій на нього вразливості, все одно не минуло б його уваги). Важко не добачити спорідненість цього фраґмента з описаним у «Сні» міським парадом, — зайвий доказ цілісности Шевченкового міфологічного світосприймання.

101

Таким «блудом» є, до речі, і сова у «Сні», що пориває героя за собою в політ: «Блуд перекидається звичайно в птаха, летить і манить чоловіка все далі за собою, аж поки не заведе його до якого багна» (Гнатюк В. М. Останки передхристиянського релігійного світогляду наших предків // Українці: Народні вірування, повір'я, демонологія. — К.: Либідь, 1991. — С. 392). «Багно» — це город «на багнищі», і в листах званий Шевченком не інакше як «прокляте болото» (до П. М. Корольова, 18.11.1842), «чортове болото» (до Г. С. Тарновського, 25.01.1843), «петербурзьке болото» (до М. О. і М. В. Максимовичів, 9.10.1859), в якому він «гниє» (там само) і яке його «задушить» (до В. Г. Шевченка, 2.11.1859).

102

Див. про це: Знадоби до української демонольогії / Зібр. В. Гнатюк. — Т. 2, вип. 2 — С. XII.

103

Див. Франків розбір вірша «Полякам» (Шевченко — ляхам: Промова на вечорницях у 43 роковини смерті Шевченка у Львові д[ня] 15 марта 1904 // Франко І. Я. Зібр. тв.: У 50 т. — T. 35. — С. 172—183).

104

У М. Костомарова: «Малоруссы сознавали и сознают неизбежность и неразрывность связи с великоруссами, потому, что последние способны столько же, сколько мы неспособны, к организации, к поддержке общественного тела и правильности его отправлений» (Костомаров Н. И. Две русские народности. — К.; Харків: Майдан, 1991. — С. 71). П. Куліш, вельми заклопотаний з'ясуванням історичних «причин политического ничтожества Малороссии», так само не сумнівався в «нравственной необходимости слияния в одно государство южного русского племени с северным» (Кулиш П. Об отношении малороссийской словесности к общерусской: Эпилог к «Черной раде» // Куліш П. Тв.: В 2 т. — К.: Дніпро, 1989. — Т. 2. — С. 476).

105

Лист до М. О. Максимовича від 22.11.1858 // Повне зібр. тв. — Т. 6. — С. 223.

106

Афанасьев-Чужбинский А. С. Воспоминания о T. Г. Шевченко // Воспоминания о Тарасе Шевченко. — С. 117.

107

У передмові до нездійсненого видання «Кобзаря»: «щоб не дуже чванилась московская братія своєю Ростопчиною — то от вам „Свяченая вода“» — вірш Олександри Псьол, якій Шевченко віщував велике літературне майбутнє (Повне зібр. тв.: У 6 Т. — Т. 6. — С.315).

108

Грабович Г. Шевченко як міфотворець. — С. 97.

109

Барка В. Правда Кобзаря. — С. 38.

110

Shevelov George Y. The Year 1860 in Shevchenko's Work // Shevchenko and the Critics. — P. 348.

111

Див.: Брагинская Н. В. Царь; Раб // Мифы народов мира: В 2 т. — Т. 2. — С. 614—616, 360—361.

112

Костомаров Н. Об историческом значеним русской народной поэзии // Костомаров М. І. Слов'янська міфологія.