Читати книгу - "Вітер у верболозі"

— На Південь, як і всі, — промимрив Щур, мов у сні, навіть не глянувши на приятеля. — Спершу до моря, а там на корабель і — до берегів, які мене кличуть!

Він рушив уперед повагом, але рішуче, зовсім не збираючись міняти наміру. Однак Кріт, стривожений не на жарт, заступив Щурові дорогу і зазирнув йому в писок: погляд у того був якийсь скляний та застиглий, а очі стали сірі у смужку — то були очі не його друга, а якогось іншого звіра! Вчепившись у Щура, Кріт силоміць затягнув його до хати, повалив на долівку і сів на нього верхи.

Щур відчайдушно пручався, а потім враз знесилів: тихо лежав зморений з заплющеними очима й тремтів. Кріт допоміг йому підвестися, посадовив у крісло, і Щур сидів мов розчавлений, його судомило, час від часу стрясали ридання. Кріт щільно причинив двері, кинув торбину в шухляду, замкнув її, а тоді вмостився тихенько на столі перед другом, чекаючи, коли мине цей дивний напад істерики. Поступово Щура здолала неспокійна дрімота, але він усе ще здригався й щось невиразно бурмотів про всяку дивовижу, незвичайну й незбагненну для невтаємниченого Крота, а тоді поринув у глибокий сон.

На душі у Крота було тривожно, та все ж він ненадовго залишив Щура й зайнявся домашніми справами. А коли повернувся, вже зовсім сутеніло. Щур і досі лежав, хоч уже й прокинувся,— був якийсь млявий, мовчазний і пригнічений. Кріт зазирнув йому в очі і втішено відзначив, що вони знову чисті й темно-брунатні, як завжди. Тоді сів поряд і спробував підбадьорити друга й випитати, що ж із ним сталося.

Бідолашний Щур, як міг, намагався розповісти про все.. Та хіба перекажеш словами те, що здебільшого було навіяне? Як передати, щоб зрозумів інший, ті поклики моря, що бриніли йому, як переповісти той чар, яким були пройняті численні спогади

Мореплавця? А втім, тепер, коли зникли чари й навіяння, Щур навіть собі самому не міг пояснити все те, що якусь годину, тому було цілком зрозумілим і видавалося неминучим, найважливішим у світі. Тож і не дивно, що він навряд чи передав Кротові хоча б головну думку, яка мучила його цілий день і через яку він нині стільки пережив.

А Для Крота все було майже ясно: той напад минувся, і Щур знову при своєму глузді, хоч і трохи приголомшений та невеселий. Однак скидалося, що він тимчасово втратив інтерес не тільки до того, чим було сповнене його повсякденне життя, а й до всіх перемін та цікавих подій, на які, певне, буде щедра нова пора року, а до них же завжди, так приємно було готуватися!

Отож Кріт мимоволі і ніби-зовсім байдуже повернув розмову до жнив, що були самі в розпалі, говорив, про те, як вищають купи зерна на токах і як натомилися молотники, як виростають скирти соломи, як повний місяць світить згори на голі луки, поцятковані стіжками. Він не забув і про те, як червоніють яблука, як стають брунатними горіхи, нагадав, що скоро треба буде готувати варення, консервувати овочі, варити пиво; отак помалу добрався до середини зими, з її здоровими розвагами на морозі й затишним домуванням, і тут уже мова його забриніла як пісня.

Поступово Щур жвавішав, почав і собі докидати слово, його сумні очі засвітились, а ота млявість хтозна-де й поділась.

Кріт на мить вискочив з кімнати і повернувся з олівцем та кількома аркушиками паперу. Поклав усе те на стіл перед приятелем.

— Ти вже он скільки днів не написав жодного вірша, — мовив він. — Може, спробуєш сьогодні, аніж ото... забивати голову всякою всячиною. Мені чомусь здається, що тобі одразу полегшає, тільки-но щось напишеш — аби тільки рима знайшлася.

Щур знеможеним рухом відсунув папір, але хитрий Кріт знайшов нагоду залишити його самого, а коли невдовзі зазирнув назад ізнов, Щур так захопився, що нічого вже не помічав: то щось черкав, то замислено гриз кінчик олівця. Щоправда, гриз набагато довше, ніж черкав, але Кріт зрадів, його друг нарешті почав одужувати.

Розділ 10 ДАЛЬШІ ЖАБИНІ ПРИГОДИ

Дупло виходило на схід, і Жаба пробудився дуже рано — почасти через те, що в очі йому било яскраве сонце, а почасти від того, що страшенно змерзли ноги, йому навіть приснилося, ніби, він спить у ліжку в своїй гарній спальні з вікном на всю стіну, а надворі холодна зимова ніч, і раптом постільна білизна почала ремствувати та нарікати, буцімто їй не сила більше терпіти той холод, а тоді зірвалася й кинулася униз до кухні грітися біля печі; а він біжить слідом, женеться за нею босий по якихось галереях, вимощених камінням, і все переконує, благає не робити дурниць. Можливо, він прокинувся б і раніше, але останні кілька тижнів спав у соломі на кам’яній підлозі і вже й забув, як приємно лоскоче пухнаста ковдра, коли загорнешся в неї аж до підборіддя.

Жаба сів, потер заспані очі, а тоді занімілі ноги й довго не міг второпати, де він, усе шукав очима знайомі кам’яні стіни та загратоване віконце. Враз серце його стріпнулося, бо він згадав усе — і як вибирався з в’язниці, і як тікав, і як його переслідували; згадав найголовніше та найприємніше в світі: він — на волі.

На волі! Самі тільки ці слова, сама лише думка про те були для нього дорожчі за півсотні ковдр. І його відразу зігріла згадка про чудовий навколишній світ, котрий жде не діждеться його врочистої появи, готовий служити, сприяти й допомагати йому, діяти у злагоді з ним, як то завжди було, доки на нього не звалилося лихо. Він стрепенувся, обібрав на собі сухе листя й, опорядившися, ступив назустріч лагідному ранковому промінню, закляклий, але рішучий, голодний, але сповнений надії, бо всі вчорашні жахливі переживання розвіялися після відпочинку та сну під щедрим, бадьористим сонечком.

Весь світ лежав перед Жабою цього літнього ранку. Росянистий ліс, крізь який він пробирався, був тихий і пустельний; подекуди дерева розступались, утворюючи зелені галявини, які теж наче належали йому, і він міг робити там що заманеться; ба навіть лісова дорога, на яку невдовзі вийшов Жаба, була така самітна, що, здавалося, шукала когось собі в товариші, мов той заблудлий пес. Жаба, однак, прагнув іншого, чогось такого, що вміло б говорити й могло б напоумити, в який бік іти. То, звісно,