Читати книгу - "Джури-характерники"

Шатро Саїда-мурзи було поділене на дві половини. Ближче до входу стояло двоє таких широкогрудих батирів, що, здається, навіть стріла не дістала б їх нього серця.

— Ми з новинами до хана, — пояснив їм Швайка. Він дивним чином теж відчув потужні гарячі хвилі, що їх Санько насилав на велетів.

Подіяло. Батири привітно вказали руками на покій свого повелителя, а тоді якось дивно струснулися й завмерли. Їхні очі втупилися кудись понад голови козаків. Про всяк випадок Санько лишився з ними, а Швайка відхилив запону, що вела до покоїв Саїда-мурзи.

Саїд-мурза ще не спав. Це одна з вад ханського життя. Коли перед битвою навіть наймудріші з нукерів поспішають виспатися, то хан мусить ще і ще раз перевірити безпомилковість своїх задумів і майбутніх рішень. Бо ж битва починається не тоді, коли заграють сурми і заблискають шаблі, а тоді, коли про саму битву ніхто ще й гадки не має.

А от йому, Саїдові-мурзі є що згадати. І безславно програний бій у плавнях, що стався п’ять років тому, і такі ж безславні намагання обмежити уруський наступ з плавнів у татарські володіння. На хитрість Саїда-мурзи козаки відповідали своєю хитрістю. А скільки крові випив один лише вурдалака на ймення Швайка! Він, Саїд-мурза, віддав би всі свої незліченні отари і табуни тільки за те, щоб глянути в очі цьому найневловимішому з урусів. Заремба казав, що бачив його в Переяславі. А до Переяслава не так уже й далеко, тож цілком можливо, що Швайка і справді приклав руку до зникнення переяславського ясиру.

Нараз за стіною почулися кроки і завіса хитнулася.

— Це ти, Тагіре? — не розплющуючи очей, запитав Саїд-мурза.

— Ні, — відказало чужим голосом.

Сон миттю відринув від Саїда-мурзи. Він розплющив очі і втупився в нерухому постать біля дверей.

— Ти хто? — прошепотів він, відчуваючи, як запинається йому язик. — Хто тебе пропустив?

— Я — Швайка, — відказала постать, а тоді нечутно й стрімко, як промінець світла, ковзнула до нього. — Не чекав?

Саїд-мурза широко розкрив рота, щоб покликати на поміч. Проте покликати нікого не встиг — в його роті опинився кляп. А Швайка присів навпочіпки і в його руці зблиснуло криве лезо ятагана. Очі Саїда-мурзи полізли на лоба.

— Жити хочеш? — поцікавився Швайка.

Саїд-мурза посилено захитав головою.

— Тоді мусиш показати, де лежить лист від Менглі-Гірея…

За якийсь час він вийшов з ханських покоїв. Виструнчені батири усе ще незмигно зирили кудись удалечінь. Санько заспокійливо кивнув головою…

Грицик, що не відводив погляду від шатра, витер холодний піт і полегшено зітхнув: нарешті Швайка з Саньком вийшли! Вартові перед входом завмерли в низькому поклоні, пропускаючи високого гінця та його найближчого охоронника.

— Ну як? — запитав Грицик, коли Швайка з Саньком злетіли на коней.

— Потім, потім, — відмахнувся Швайка. — А зараз женімо щодуху!

За аулом Саїда-мурзи пересвистувалися ховрашки. Схоже, хтось їх налякав, бо вони надривалися так, наче з них здирали шкіру. Швайка з Саньком рушили в напрямку найголоснішого свисту. А за хвилину виявили, що ніякого ховрашка не було — то надривався Хасан. Трохи згодом під’їхало ще трійко свистунів.

— Висвистували вас так, аж щоки заболіли, — поскаржився Хасан. — Ну як, усе гаразд?

— У нас — так, — відказав Швайка. — А у вас?

— Теж непогано, — зблиснув зубами Хасан. — Два табуни хлопці вже погнали до Дніпра, а решту твої люди розігнали.

— Тоді чого ви тут розсвистілися?! — вигукнув Швайка. — Гайда за ними!

Витягнувшись довгим цугом, вони гнали коней цілу ніч. По дорозі ледь не розтоптали сторожову заставу Галіма-аги, що без поспіху поверталася від Дніпра. Галім-ага здивовано поглянув їм услід: навіщо гнати таку кількість коней та ще й серед глупої ночі? Але тут таки подумки гримнув на самого себе: не його діло зупиняти тих, хто їде від хана, його діло — ловити тих, хто крадеться до нього. А коли тупіт затих, Галім-ага тоскно зітхнув: його ватага так і не виявила переслідувачів, тож на нагороду сподіватися годі.

Вгодовані табуни летіли до плавнів цілу ніч. Татарчуки весело покрикували на коней і виляскували нагаями в повітрі. Швайка з рештою козаків їхали позаду, готові будь-якої миті перехопити погоню. Та її не було.

За кілька годин шаленого гону на них нарешті повіяло дніпровою прохолодою. Швайка поворушив ніздрями і звелів зупинитися.

Грицик, розминаючи затерплі ноги, підійшов до нього і поцікавився:

— Ну, як — на Саїдові можна ставити хрест?

— Можна, — відказав Швайка. Він витяг з-за пазухи якийсь згорток і почав розглядати його.

— То ти що — ятаганом його пригостив, чи шаблею дістав? — допитувався Грицик.

— Ні тим, ні тим, — відказав Швайка, не відриваючись від згортка.

— Невже руками задушив? — здогадався Грицик.

— Теж ні. Живий твій Саїд, не бійся.

— Живий? — вражено перепитав Грицик. — То на якого біса ми все це… — він тицьнув рукою на схід, — затіяли?

— А от на якого, — Швайка помахав згортком перед Грициковим носом. — Оцій цидулці немає ціни!

— Що це?

— Лист Менглі-Гірея…

— Та невже? — радісно стрепенувся Грицик. — Це той, у якому кримський хан пише, що хотів би мати більше ясиру?

— Еге ж.

— Сила! І все ж я не розумію, чому ти лишив того Саїда живим, — не відступав Грицик.

Швайка з докором зітхнув.

— Допустімо, я зробив би так, як тобі хочеться, — сказав він. — Що тоді було б, га?

— Одним негідником стало б менше, та й годі.

— Не кажи, — заперечив Швайка. — Це для нас він негідник. А для своїх після такого він став би героєм, мучеником, якого забили якісь Швайчині зарізяки. А далі вони зібралися б у ватагу і подалися за Сулу — мститися за свого героя. А тепер — Саїд хоч і живий, проте сів у таку калюжу, що навряд чи з неї колись і вилізе. А за таких ніхто не захоче мститися.

Грицик уперто пересмикнув плечем. Схоже, Пилипові слова його не переконали.

— То що ж він зараз робить? — запитав він Швайку. — Ліг собі та й спить?

Швайка засміявся.

— О, зараз йому не до сну!