Читати книгу - "Кобзар 2000. Hard"

Контора наша містилася у приміщенні колишнього хореографічного гуртка колишнього палацу культури. Ну, ви самі розумієте - на стінах великі дзеркала, станок, тобто палиця на кшталт поручів у трамваї. Кольчина перша баба була балериною, вела тут раніше заняття, ну ми і присусідились, як годиться. Тоді ж і починали, що начебто набираємо танцівниць для шоу - гастролі за кордоном, валюта, ганчірки, те-се. Кольчина баба спочатку їх навчала всяким па-де-де, а Колька, пам’ятаю, ввечері нап’ється, сяде посередині, роздягне їх усіх і примушує ото ноги піднімать, начебто стриптиз репетирують, а вони у дзеркалах, і так, і сяк - він мліє, паскуда, як удав. Зараз уже не те - зараз набрав, відвіз, здав - як овець, їй-богу. Магомет, наш партнер, і називає їх “вівці”. А було колись…

Так я сидів і міркував у конторі, споглядаючи у дзеркалах замість голих баб свою набряклу перекошену пику та чекаючи на Кольку, бо вчорашнє треба було обговорить.

Вляпався я з цією Марічкою, хай би згоріла. А все любов. Кохання-кохання, з вечора до рання, сука. Зась мені було в рідне місто їхать, та й на неї задивляться. Я ж два місяці як приморожений ходив попід вікна, заглядав, наче піонер. А тоді як настогидла - що було мені робити, скажіть? Ну, здав я її Магомету. А що - одружуватись, скажете?

Колька ввалився в контору у своїй звичайній бойовій манері - дверима об стіну, аж тиньк посипався.

- Ну як, синюк, нарешті допився?

- Та іди ти.

Колька кинув куртку в куток та зупинився посередині кімнати в позі прокурора. Звичайно, він занепокоївся - я йому вчора такого наговорив, згадати соромно.

- Ну, скажи, - він махнув рукою, і всі тисяча відбитків у дзеркалах махнули руками, неначе вітряки. - Я тебе попереджав, що у нашій роботі з бабами заводитись не можна, попереджав?

- Та сядь ти, не маяч.

- Ні, ти скажи, попереджав я тебе нащот любвей, було?

Я заплющив очі, щоби не бачити цього махання.

- Попереджав, щоб ти її кинув, щоб з собою не брав, попереджав чи ні?

- Та вона ж сирота… була, - я не підіймав обличчя, але відчув, як тисячі Кольок забігали у скляних стінах сюди-туди.

- Сирота, кажеш? А батько тоді звідки взявся?

- Та не маяч ти, холєра ясна! - я теж почав кричати, щоб не виходило, що він наче за старшого.

Це подіяло. Колька сів на підлогу, але при цьому не втратив свого прокурорського вигляду.

Я наморщив чоло, намагаючись зліпити до купи вчорашню інформацію:

- Ти розумієш, він у неї на тракторі втопився. Вони були у бригаді, що тирила техніку в сусідніх колгоспів на запчастини. Варнаки. Ну і навесні крига проломилася… - І що? - І він… втопився.

- Ти що, дурний?

- Ну, він сам так сказав. Сказав, що тільки за місяць його витягли. А вона, напевно, не знала…

Колька підскочив, наче його шило в дупу штрикнуло.

- Ти розумієш, що верзеш? - і знову забігав у дзеркалах сюди-туди. - Як це його за місяць витягли? З річки?

Я знову заплющив очі, бо від цього мерехтіння закрутилося в голові. І тут згадав. Вона казала, що часто ходить до батьків на могилку, і що поховані обидва поруч… щось іще про те, що розповідає їм про мене… Господи, що це за фігня?

- Я не знаю, - сказав я втомлено. - Я тільки знаю, що він прийшов, і що все одно мене знайде. Він страшний і весь червоний, як опир.

- Як хто-о? - зупинився Колька.

- Бабуся моя так завжди казала, коли хто червоний на пику, що червоний, як опир… Та яка різниця? Він все одно від нас не відчепиться.

Деякий час ми мовчали, а Колька посилено чухав потилицю, це у нього такий спосіб зосередження.

- А ти йому казав, що сама винувата, що знала, мовляв, на що йшла, що там ославимо…

Я так промовисто подивився, що останні слова застрягли у нього в горлі. Він гмикнув.

- Ну хоч женитись не обіцяв?

- Та не пам’ятаю я, що там обіцяв, - втомлено відкинув я голову назад.

- Ти що, обіцяв женитись? - Колька вхопився за балетний станок, щоб не впасти від подиву.

- Може, - чесно признався я. - Ти розумієш, я був у такому стані…

- А чого ж тоді додому її не повернув, баран?

- Та розумієш, я Магомету винен був, і ще попав трохи, так під розрахунок… І настогидла вона мені… До речі, ще й розпитувала багато.

- Ну ти ідіот! - підбив підсумок Колька.

Я навіть не образився, тільки промимрив:

- Вона ж сирота… тоді… була… я подумав…

- А батько звідки взявся?

Господи, якби я знав! Вона ж мене навіть на могилку якось пробувала відвести. Слава Богу, не дійшли… Ми ж з нею… Де взявся цей чортів батько на мою голову?

Боже мій, як мені погано, хоч би хто зрозумів!

Колька засвистів. Це у нього був другий етап зосередженості, бойовий. Він свистів довго, і я під цей свист мучився думками, ще гіршими за похмілля.

Нарешті свист урвався. Колька дивився рішучо.

- Гаразд, - сказав він. - Що б там не було, а треба виплу-туватись. Треба звертатися до Сяви.

У мене аж в голові прочистилося від такої ідеї.

Сява був Кольчиним другом по розвідці і зараз тримав таку собі бригаду - не бригаду, а скоріш загін самооборони. Ніякого серйозного даху він забезпечити не міг, але от у таких випадках, коли нема іншого виходу, його хлопці якраз ставалися у пригоді.

- Це ж дорого, - сказав я.

- Дорого? - обурився Колька. - А обіцяти женитися не дорого? А тягати свою курву до Туреччини спільним коштом не дорого? А сидіти потім? Дорого йому… нічого, заплатиш.

Заплатиш… Я наштовхнувся на останнє слово, немов на дрючок у лісі. Значить, Колька не збирається мені допомагати? Значить, він лишає мене самого? Друга!

Напарник дивився на мене прозорим поглядом. Скотина безрога. Не чекав я від нього, не чекав. Колька, напевно, прочитав мої думки, бо в наступну мить вибухнув довгою тирадою, з якої я, заплющивши очі, вицідив, що одне діло, коли заліт у справах, тоді витрати навпіл, а інше - коли з дурної голови, і що я, значить, буду грати бабів, а він за них платити - дулі дві.

Рація в його словах була, але я це зрозумів пізніше,