Читати книгу - "Мантра-омана"

дядько з лікарні — він насправді тобі НЕ БАТЬКО. Так, відволікаючий маневр, довелося. Насправді Енн Марі Скотт не знає, хто твій батько (не встигла його роздивитися), вона навіть імені його не знає (так близько вони не були знайомі), їй просто треба було тебе налякати. І скерувати на шлях істинний. От і все.

Ти повільно встаєш. Так само не кажучи жодного слова, відчиняєш перед нею двері. І коли вона безтурботно вимітається, щосили грюкаєш ними їй услід. Гроші (п’ятнадцять тисяч) ти береш. Ти їх заробила, позаяк відмовилася від Влада.

Того ж таки дня, подарувавши такий самий чек очманілому Вітасику (в обмін на те, що хоча б у найближчі роки він не зробить нічого такого, аби потрапити за ґрати), Енн Марі Скотт з вільним серцем вшилася за кордон.

Ти купила квартиру (в ті роки ще можна було), взяла «мікру» в кредит (після того, як Андрій не подарував тобі «джипа») і все в тебе стало, як у людей — квартира, машина, робота і… нестерпна порожнеча всередині. Аби хоч якось її заповнити, ти поїхала до лікарні — ще раз подивитися на того дядька.

Кремезний дядько, наче дитина, зрадів твоєму непрохано-несподіваному візиту. Ще б пак — до нього прийшли. Йому справді недовго лишалося — хвороба уже майже проковтнула його й без того благенький мозок. Ти приходила до нього знову і знову. Лікар-дворецький та санітари не мали нічого проти. Його родичі (яким тепер не вистачало на нього часу) — також. Дядько навіть почав тебе впізнавати, грав тобі Моцарта, Гайдна, Рахманінова, іноді називав дочкою. В такі дні у тебе на очах щоразу виступали сльози. За кілька тижнів він помер. Ти взяла на себе витрати за його похорон. Родичі були вдячні. Але на кладовище в день похорону ти не пішла — не хотіла бачити, як його ховають, забирають від тебе, навіщось засипають землею і обкладають купою квітів, яких він ніколи не любив…

Десь тоді ти й почала палити. Згодом — напиватися до чортиків вряди-годи. І все частіше — опинятися у ліжку з незнайомцями. Ти просто-таки безбожно зраджувала свого одруженого коханця. Він робив вигляд, що нічого не помічає, бо якось сп’яну пообіцяв тобі розлучитися з дружиною, а дотримуватись обіцянки не збирався, позаяк знав, що ображена Рита миттю обчистить його до нитки.

Та тобі було байдуже. Єдине, що тобі зараз боліло, — це ота Владова картина, яка висіла в тебе над ліжком, зустрічаючи й проводжаючи до сну. Іноді ти пристрасно бажала, аби вона впала. І щоб ти тоді була в ліжку. І щоб смерть твоя була миттєвою. Але картина (твій персональний янгол-охоронець — моторошний у своїй любові і своїй красі) усе не падала. Це потім твоє бажання здійсниться — і вона впаде на дівчину-русалку, винну хіба в тому, що закохалася в гулящу скотину і необачно зажадала собі смерті…

А потім картина, оживаючи, почала й тебе лякати. Вона наче мінялася. Нечутно, непомітно, але невблаганно. Мальована дівчина посеред мальованого міста рухалася. Нечутно, непомітно, але невблаганно. Сонце теж не стояло на місці. Наче рахувало чийсь час. Інколи тобі здавалося, що твій. І коли воно закотиться за обрій, ти, мабуть, зникнеш…

Мінялися також кольори на картині. Чи то Влад погано закріпив їх емаллю, чи то й справді на полотні діялося щось моторошне й незрозуміле, але вона вже не видавалась тобі кольору пристрасті, де змішалися усі відтінки багряно-гарячого. Вона була кольору крові. Кольору болю. Кольору-знаку того, що усе минає, як минув той далекий захід сонця, самим тільки краєчком торкнувшись полотна…

Влад вважав, ти нічого на світі не боїшся. Це не так. Ти до чортиків почала боятися тієї його картини. Коли вперше її побачила — тоді, у майстерні, — ти враз зрозуміла, що вся багаторічна мазня найвеличніших художників світу нічого не варта в порівнянні з цією дивною, похапцем написаною картиною хворого на савантизм аматора, коли він ще й до пуття не знав, як фарби розмішувати. Картиною, від котрої тобі не стало снаги відмовитися, бо дарована вона була так, наче нічого кращого він уже ніколи не створить. І звідки у нього раптом взялася така сила, потужність, експресія?..

Тож, коли тобі подзвонила ваша спільна знайома і спитала, чи не лишилося, бува, після Влада кількох полотен, ти без вагань віддала ті, що лишилися, і цю картину — також. Для виставки-продажу, що її влаштовувала ота знайома в якійсь із арт-галерей. Жодна з решти картин тоді не продалася (так, наче зі зникненням митця вони теж позбулися своїх чар), а цей витвір мистецтва вже за кілька місяців — купили. За триста баксів. А потім (на котрійсь із Андрієвих корпоративних вечірок) ти випадково зустрілася з тим покупцем-поціновувачем Владового таланту. Він був нічого. Сказав, що картину купив для своєї дівчини. Так і було. Та вас це не зупинило. Запаморочені, крадені хвилини пристрасті після кількох келихів шампанського. У нього вдома. Ну, то й що, що дівчина? У неї буде картина.

А ще тієї ночі тобі вперше наснився високий, може, надто худорлявий для свого зросту чоловік із карими, чорно розіскреними очима. Ловець Снів.

— Привіт. То що, почнемо? — І наче з ланцюга зірвався: почав снитися тобі мало не щоночі. Протягом довгих, загублених шести років.

Влада ти більше ніколи не бачила і нічого про нього не чула. Він назавжди пішов із твого життя.

14

Сашко приголомшено підводиться. За весь час твоєї розповіді він не сказав жодного слова, навіть не поворухнувся.

— Ти сподіваєшся, Влад прийде на твій похорон? — питає тихо-тихо, наче боїться когось розбудити.

— Хіба можу я на таке сподіватися? — ти зиркаєш на годинник. — Час настав. Зараз мене ховатимуть. А такої вистави я не пропущу.

Сашко опускає погляд. Темні кола під очима (бо ж повішений) стають ще темнішими у невірній передсвітанковій імлі:

— Я не хочу, щоб ти йшла. Розумієш… ти можеш там залишитися.

Отепер ти смієшся. Навигадував! Кому ж цікаво вікувати на кладовищі? Там же навіть телевізора нема. Відчиняєш дзеркальні дверцята шафи.

— Краще порадь, що мені одягти на таку урочисту подію. Може, вбратися трагічно, в чорне? Все-таки в мене горе — я померла…

— Вбирайся, як хочеш. Хто тебе там побачить?

— Ну, не кажи! А раптом який дідок вилізе зі склепу на ранкову прогулянку? Йому ж треба буде про когось сказати: куди котиться сучасна молодь?

Сашко абияк пробує посміхнутись:

— Ну, добре, вдягай оту коротку спідничку і шкарбани на підборах. Усіх дідків порозлякуєш…

— А