Читати книгу - "Коли ти поруч"

і живе ще двадцять років. Просто люди не знають, коли приходить їхня година, і живуть спокійним, нормальним життям. Вони вранці чистять зуби, поспішають на роботу, одружуються, народжують дітей, люблять і вірять. Хоча шансів у них у цей день залишитися живими нітрохи не більше, ніж у вас. Але вони ж не думають про це? Адже так? Чому ж тоді ви вирішили на собі поставити хрест і опустили руки?

– Напевно, тому, що я залишилася сама.

– Ви не самі. Знайдіть нових знайомих, подумайте про те, що тяжкохворих людей дуже багато і всі вони живуть і борються за своє життя. Зробіть так, щоб у вас не було вільного часу, не давайте сумним думкам ані найменшого шансу. Подумайте про те, що ви маєте навіть деякі переваги.

– Які?

– Інші не знають, коли прийде їхній час залишати цей світ. Вони гайнують даремно дорогоцінний час, не квапляться щось зробити сьогодні, відкладають на завтра. А завтра може й не бути. А ви поспішайте жити, поспішайте зробити те, що хотіли, але відкладали на потім. Не дайте душі озлобитися, відкрийте її назустріч людям. Я не кажу, що це легко і просто, що вас усі зрозуміють. Ні, так не буде. Світ жорстокий і непередбачуваний, але ж є багато, навіть дуже багато людей, яким, як вам зараз, не вистачає просто доброго слова, яким нічого не потрібно, крім моральної підтримки. Може бути, навіть не підтримки, а просто, щоб хтось був поруч у важку хвилину, поклав свою руку на його – і цього достатньо.

Даша слухала мовчки, широко розкривши очі. Вони вже не були такими згаслими і сумними. Поступово в них почав загорятися живий блиск і заблищали іскорки. Змарніле обличчя почало набувати яскравих рис, її губи порожевіли і, злегка здригнувшись, розтягнулися в янгольську посмішку дитини.

– Спасибі вам, – прошепотіла вона, ледве ворушачи губами. – Тепер я точно знаю, що мені треба робити…

– Ви, Дарино, не шкодуєте, що приїхали до мене? – спитав лікар, відчувши, що трохи зніяковів без видимої на те причини.

– Що ви?! – сказала Даша.

Віталій Степанович подивився на дівчину. Очі в неї жваво блищали, щоки були вкриті легким рум’янцем, і на них з’явилися маленькі симпатичні ямочки.

– Радійте життю, – вів далі лікар, – кожній його миті. Ще раз повторюся: вам буде нелегко. Але труднощі загартовують людину і роблять її ще сильнішою.

– Отже, не варто жити спогадами?

– Звичайно! Треба навчитися жити, ні на кого не спираючись і не сподіваючись, – мовив він і додав. – Перевірено на собі.

– Напевно, це дуже важко.

– Так, це нелегко. Але тільки жага життя не дасть вам зійти зі своєю бігової доріжки і впасти на півдорозі. І ніколи не думайте про те, що у вас немає майбутнього. Воно є завжди, і, нагадаю, ніхто не знає, скільки шляху йому доведеться пройти ще. А якщо зможете – станьте рятівним колом для тих, хто потопає. Повірте, рятувальником бути набагато легше і приємніше, ніж потопаючим.

– Це ви точно підмітили, – осміхнулася повеселіла Даша.

– Тепер ви будете знати, що не самі. Запишіть мій номер телефону і можете дзвонити в будь-який час, коли захочете.

– Спасибі. А що ж робити зі старими номерами? – Даша гірко посміхнулася і покрутила телефон у руках.

– Ви хочете спілкуватися з колишніми подругами, друзями?

– З деякими – ні.

– Зітріть їхні номери і з телефону, і з пам’яті, наче вони зараз… ну, припустімо, десь за океаном, на іншому континенті, куди неможливо додзвонитися.

– …І навіть якщо я захочу дізнатися, як вони поживають, з ними немає зв’язку, – продовжила його думку повеселіла дівчина.

– Цілком правильно! Ну, так що, чай будемо пити чи ні?

– Тепер будемо, – погодилася Даша, – тільки він зовсім охолов.

– Доведеться заварити по-новому. Холодний чай – це збочення, – сказав лікар і ввімкнув електрочайник.

Повернувшись додому, Даша приготувала вечерю, чого не робила вже кілька днів поспіль. Повечерявши, вона довго приймала відсвіжний душ. Потім ретельно натирала тіло мочалкою, змоченою пахучим гелем для душу, змивала його і знову все повторювала. Як після безсонної ночі, їй хотілося змити з себе страхи, тривоги, розчарування і образи…

Частина IV

Розділ 24

Був чудовий серпневий день, коли Даринка поверталася з лікарні після лікування. Починався сезон цвітіння айстр. Ними рясніли численні клумби міста. Очі Даші радували айстри всіляких відтінків і кольорів, розбавлені для різноманітності невибагливими вогненно-червоними півниками. Квіти злегка гойдалися від грайливого легкого вітерця, ніби вітаючи повернення дівчини додому.

У лікарні Даша познайомилася з такими ж хворими, як і сама. Сказати, що вона завела купу нових друзів, було б неправдою, хоча з багатьма вона обмінялася телефонами. Всі ВІЛ-інфіковані відчували в тій чи цій мірі себе самотніми в цьому суспільстві. Деяким з них так і не вдалося впоратися з почуттям своєї неповноцінності, хоча у відділенні були непогані психологи.

Даша, з одного боку, вже не відчувала себе самотньою мученицею, і від цього було трохи легше. З іншого боку, дізнавшись дуже багато нового про СНІД, вона зрозуміла, що їй тепер належить постійно перебувати на лікуванні і для цього необхідних медикаментів у відділенні недосить, а для купівлі їх потрібні дуже великі гроші. Найбільш сумним було те, що від хворих на СНІД вона дізналася, що всі вони приречені на смерть. Залишалося завдання з одним невідомим: скільки кому відміряно?

Цього ніхто не знав. І навіть найсучасніше обстеження і тестування не могло дати точну відповідь на це делікатне, але таке важливе питання.

У Даші було достатньо часу, щоб обміркувати подальший план свого життя. Щонайперше їй треба було влаштуватися на роботу – їй нізвідки чекати допомоги. Раз на тиждень вона дзвонила батькам, і мати питала, як вона себе почуває. Даша відповідала, що нормально, і більше їм не було про що говорити. Розмова не клеїлась, і тоді Даша просила дати телефон бабусі, яка щиро, наче дитина, була рада почути голос коханої онучки. Брат Сашко сказав, щоб Даша йому не телефонувала, мовляв, дружина сердиться, і обіцяв зателефонувати сам. Він так і не подзвонив. Дівчина намагалася кілька разів зателефонувати своїй колишній подрузі, але та постійно відключалася. Тоді Даша стерла її номер з телефонної книжки. Перед випискою з лікарні вона позбавилася номера Олексія, і їй стало легше.

Після влаштування на нову роботу Даринка планувала зробити щось гарне та корисне для людей. Над цим питанням вона довго роздумувала, перебираючи в пам’яті різні варіанти. Одного разу вона згадала про те, що вміє добре плести спицями, але останнім часом закинула це заняття.