Читати книгу - "Магічний ніж"

— Я розповів вам про можливості наших алхіміків, про їх здатність відкривати шлях до інших світів. Так от, дехто вважає, що іноді вони з неуважності залишають двері відчиненими. Мене не здивувало б, якби я почув, що прибульці з інших світів час від часу знаходять ці проходи. Зрештою, ми знаємо, що цими вікнами часто проходять ангели.

— Ангели? — перепитала Серафіна. — Ви вже згадували їх, але ми ніколи не чули про ангелів. Що вони собою являють?

— Бажаєте послухати про ангелів? — промовив Джо-акім Лоренц. — Що ж, гаразд. Мені казали, що вони називають себе «бен елім», дехто також зве їх Сторожами. Нони не є істотами із плоті та крові, як ми, вони — істоти духовні. Або, може, їхня плоть є тоншою, легшою та чистішою від нашої — хто знає? Хай там як, на нас вони не схожі. Вони приносять послання з неба — таким є їхнє покликання. Іноді ми бачимо їх у небі — вони проходять крізь цей світ на шляху до іншого, мов світлячки, сяючи високо-високо над землею. У тиху ніч можна навіть почути шелестіння їхніх крил. Їхні інтереси суттєво відрізняються від наших, хоча у давні часи вони сходили на землю та мали стосунки з людьми — і навіть дуже близькі стосунки. Ви розумієте, про що я? Так от, коли після великого шторму прийшов туман, примари оточили мене на узвишші за містом Сант-Елія — я повертався додому.

Я знайшов притулок у хатині пастуха біля джерела, поруч із березовим гаєм, і всю ніч згори, з туману, лунали удари крилами та чиїсь голоси. В них було чути тривогу та лють, а ближче до світанку я почув шум бою, свистіння стріл та брязкіт мечів. Я не наважувався вийти та по дивитися, що відбувається — мене роздирала цікавість, але страх пересилив. Правду кажучи, я тремтів від жаху, Коли небо осяяв спалах, я таки насмілився виглянути —і побачив величезну істоту, що поранена лежала біля джерела. У мене з'явилося відчуття, ніби я побачив речі, яких не повинно бачити людське око — речі, пов'язані з вищими силами. Я змушений був відвести погляд, а коли знову подивився туди, істоти там уже не було, Саме тоді я бачив ангела з найближчої відстані. Але, як я вже казав вам, ми бачили їх декілька днів тому — вони, мов флот із потужних кораблів під усіма вітрилами, летіли високо під зірками, прямуючи до полюса… Щось, відбувається, але ми, земні люди, не знаємо, що саме. Либонь, спалахує якась війна. Колись у небі вже точилася війна — це було багато тисяч років тому, але я не знаю, якими були її наслідки. Отже, цілком можливо, що ми станемо свідками ще однієї. Але спустошення землі буде просто величезним, а щодо наслідків для нас. Навіть не можу уявити їх собі.

Джоакім Лоренц підвівся, аби поворушити вуглини багаття, і продовжив:

— Утім, усе це може закінчитися краще, ніж я гадаю Може, небесна війна очистить цей світ від примар, вигнавши їх у діру, з якої вони прийшли. Якою радістю це було б! Як вільно й щасливо ми могли б зажити, якби над нами не тяжіло це прокляття!

Щоправда, у погляді, який Лоренц спрямував на вогонь, було що завгодно, але не надія. На обличчі чоловіка грали відблиски полум'я, проте його вираз був незворушним: воно було ніби скуте тугою та сумом.

— А полюс, пане? — спитала Рута Скалі. — Ви сказали, що ті ангели прямували на полюс. Ви не знаєте, що вони там могли робити? Може, через нього пролягає шлях на небо?

— Навіть не знаю. Мене важко назвати мудрим всезнавцем, і ви добре це бачите. Але кажуть, що північ нашого світу здавна уподобана духами. Якби ангелам потрібно було десь зібратися, вони збиралися б саме там, а якби вони задумали напасти на небо, то, скажімо так, те місце було б найзручнішим плацдармом для наступу.

Він звів очі вгору, й те саме зробили відьми. Зорі цього світу були такими самими, як їхні: через небесне склепіння яскравим розсипом срібного пилу пролягав Чумацький Шлях, а весь небокрай був усіяний незліченними крапками зірок, що кидали на землю своє прозоре світло.

— Пане, — поцікавилася Серафіна, — а ви не чули про Пил?

— Пил? Я гадаю, ви маєте на увазі не пил на дорогах, а щось інше. Ні, не чув. Але подивіться — он там загін ангелів…

Він вказав на сузір'я Змієносця… І справді, там щось рухалося, якась зграйка світлячків. І вони не пливли по небу, а летіли цілеспрямовано — як гуси чи лебеді.

Рута Скаді підвелася та сказала Серафіні:

— Сестро, настав час мені розпрощатися з вами. Я збиваюся поговорити з тими ангелами, хай там ким вони є. Якщо вони прямують до лорда Ізраеля, я полечу з ними, а якщо ні, то шукатиму його самотужки. Дякую за компанію та бажаю тобі удачі.

Вони поцілувалися, Рута Скаді взяла свою соснову гілку та злетіла в небо. Її деймон Сергій, набувши вигляду якоїсь невідомої Серафіні пташки із синіми грудьми, зник у темряві слідом на нею.

— Високо ми летимо? — спитав деймон.

— Дуже високо — до тих світлячків у Змієносці. Вони пересуваються дуже швидко, Сергію, тож поспішімо!

Відьма та її деймон швидше від іскор багаття понеслися крізь темряву. Вітер свистів у голках Рутиної гілки, а її волосся розвівалося позаду чорною хмаркою. Вона навіть не озирнулася назад — на маленьке багаття посеред темряви, сплячих дітей та своїх товаришок-відьом. Ця частина її подорожі скінчилася, до того ж ті сяючі створіння попереду, здається, не стали анітрохи ближчими, і щоб не загубити їх серед розсипу зірок, не слід було відривати від них очей.

Так вона й летіла слідом за ангелами, потроху наближаючись до них, доки, нарешті, не спромоглася краще роздивитися, що вони собою являють.

Вони світилися не так, ніби горіли, а так, наче, попри темряву ночі, їх осявало сонячне світло. Схожі на людей, вони, втім, були вищі на зріст і мали крила, а позаяк вони були оголеними, відьма побачила, що троє з них були чоловіками, а двоє — жінками. Їхні крила відходили від тулуба в ділянці лопаток, а спини та груди були вельми мус кулистими. Рута Скаді деякий час трималася за ними, оцінюючи їхню