Читати книгу - "Фелікс Австрія"

осені вихоплювалися зі швидкої течії, переверталися в повітрі, вигинаючись всім тілом, виблискуючи на світлі, мовби виконуючи якийсь урочистий, тривожний ритуал. У спеку Осип, той гуцул, який допомагав Зузі по господарству, виймав пстругів з-під корчів і каміння, де ті заціпеніло чекали настання бодай якоїсь полегші. Джок теж умів ловити рибу. Він прокушував її іклами наскрізь і не відпускав, аж доки не припинялись конвульсії і дрижання. Ніхто не міг видерти рибину з Джокової пащі, вже мертву, він гидливо випльовував її на пласкі каменюки і з байдужим виразом відвертав свою красиву голову

Джок супроводжував нас із Аделею під час прогулянок: ми перестрибували з кореня на корінь, що випиналися з землі, вилися, наче тіла допотопних гадів, а поруч, то забігаючи на кілька кроків уперед, то трохи відстаючи, пружно біг великий сріблястий пес — майже плив над землею, ледь-ледь торкаючи її подушками лап.

Ми мандрували лісом, почуваючись там, як у коридорах свого м’якого безмежного палацу, то сонячного і світлого, прошитого наскрізь золотими колонами проміння, то холодного, темного й вологого, набубнявілого грибами, товстими та пишними мохами, або зачаєного й притишеного, засипаного сотнею шарів глиці, шурхотінням нявок у кущах ліщини, чи хитрого і грайливого, зі скрипінням, пугуканням і тріщанням, чи спокійного і сонного, зворушливого, розцяткованого несміливими рожевими суницями, помережаного сивою павутинкою з тремтливими крапельками роси.

Ми з Аделею рухалися своїми маршрутами, часто уникаючи лісових стежок, які протоптали люди. Особливе задоволення відчували, майже бігом видряпуючись нагору крутим схилом: вологі буроземи, вкриті зіпрілим листям, втікали з-під ніг, доводилось хапатися за стовбури дерев, за кущі і трави, іноді лізти на чотирьох, що особливо подобалось Джокові. Захекані, ми звалювались у рясній гущавині на бамбетлі[49] з моху, серед афинів та ожин, серед пір’їстої рясної папороті, і висьорбували росу й залишки дощових опадів з опалих кленових листків. Тоді ми разом уголос мріяли, що живемо у вусі доброго велетня, надійно захищені смереками та модринами, якими поросла його кам’яна голова. Ми розмовляли з ним, звертаючись до нього «вуйцю», й уважно прислухались до його сопіння, буркотіння й реготу, до клекотіння травних соків у підземному шлунку від торішнього баноша[50], який все не міг перетравитись.

Якось ми задрімали в гнізді з моху й папороті — і раптом прямо над собою, на всіяній круглими шишками-капустинами гілці модрини, я побачила уважну і спокійну рись, яка і собі пильно й зосереджено дивилася на нас. Вона зручно розклала на дереві своє видовжене тіло, ґраційно випроставши перед собою лапи, і нашорошила вуха з китичками. Лише ці вуха, і ще ледь помітне посмикування хвоста, видавали настороженість тварини, все інше в ній говорило про розслабленість і панування над ситуацією.

Джок лежав, притискаючись до мене боком, і хижо наїжачившись, утробно гарчав. Я поплескала його по голові й підвелася. Перше, про що я подумала: як же докторові Анґеру буде прикро, якщо Аделя зараз загине. Я міцно вхопила Аделю за зап’ястя, поглядом переконавши йти за мною, другою рукою потягнула Джока за шкіру на загривку і зробила кілька кроків у бік зарослів ліщини. Звідти востаннє поглянула на рись, на характерний котячий усміх її самовдоволеної морди — і посміхнулась у відповідь.

Ми полюбляли навідуватись до вільшаника, спостерігати за тетеруками. Одного разу злякали там лисицю, яка вже досить близько підкралась до синьо-чорного самця з червоними бровами, що картинно розсівся на струхлявілій колоді.

А ще якось Джок обережно приніс у пащі маленьке зайченятко. Ми забрали його додому і годували теплим молоком, просочуючи ним ганчірку, але це тривало недовго — зайченя задушила кішка.

Я вистежувала розімлілих на сонці вужів і годинами гралася з ними, кладучи собі на шию або за пазуху. Особливо мені подобалось, якщо змій оперізував моє зап’ястя, шию чи передпліччя кільцями — шкіра плазунів була прохолодна, суха і приємна на дотик. Якось Осип застав мене за цією грою і похолов: моя блискуча прикраса, що скрутилась на грудях, вмостивши крихітну голівку в яремній ямці, не мала жовтих плямок. Осип вхопив гадюку голими руками за хвоста і шпурнув у кущі.

Часом Осип брав нас із собою високо-високо на полонину, до колиби, де його брат глядів овець і коней. Там трава була вискубана і колюча і можна було знайти клапті справжнього снігу. Ми показували на овець, а Осипів брат називав нам їхні імена, краючи великим ножем шматки смердючого крихкого сиру. Коники в траві стрекотали так голосно, аж закладало вуха. Розімлівши від спеки, я марила про крижаний потік у долині, який несамовито нуртував, сходячи високою піною, прочісуючи гострі каменюки. На тих каменюках ми з Аделею любили сидіти, бездумно вдивляючись у стрімку течію. А в найбільшу спеку я занурювалась у воду, міцно тримаючись за камінь, аби не знесло: мені нестерпно ломило кості, але я почувалась такою сильною, ніби от-от розламаю каменюку навпіл. Аделя, дивлячись на мене, закривала обличчя долонями і верещала. Вже від самої думки про той холод їй було лячно.

На полонині ми любили залишатися аж до смерку, хоча Осипові це й не подобалось — спускатись додолу в темряві з двома малими панночками було непросто. Але я все просила його побути ще трохи, і він зрештою погоджувався, дуже був добрий. Він мав широке лице і волосся, підстрижене на чолі рівною лінією.

Хмари темнішали, обволікаючи фіолетово-чорні вершини; небо набирало дедалі густішої барви. Хтось на протилежній горі починав грати на трембіті, її звук, ніби сумний стогін, курився над горами, і Осип відразу квапив нас додому. Наші босі ноги були геть чорні й поколені, волосся пахло ватрою.

Коли ми повертались, я мила Аделю, а потім панна Зуза вмивала мене. Я розповідала їй про ящірку, якій відірвала хвоста, про цупкі колючі відкасники, висушені на сонці, про коня Юру, на якому Осип дозволив мені поїздити без сідла. Панна Зуза тримала в зубах свою люльку і мовчки шурувала мене мокрою шматою. Я навіть уявити собі не могла, що це може приносити їй задоволення.

Аделя розповідала, що панна Зуза сказала докторові Анґеру: «Але ж у доктора є дитина. Навіщо докторові аж дві. У мене — жодної!»

Коли Аделя виходила заміж за Петра, Зузанна Ференц, стара діва, передала в подарунок з нагоди шлюбу чудесну мереживну постіль. Аделя не могла нею натішитись, а я дивувалась: адже панна Зуза була скупа, як дідько.

Добре, що Аделя не встигла тією постіллю скористатись. За якийсь час приїхав від неї з дорученням