Читати книгу - "Тисячолітній Миколай"

Виходило, що козаки зміняли шило на швайку. Королі польські забороняли гетьманові зноситися з султаном і царем, тепер цар поставляв у ту заборону на своє місце короля.

Статтю про податки з України комісія мовби й прийняла, згодившись, щоб збирали їх місцеві війти й бурмистри, але передавати мали царським посланцям, які перевірятимуть їхню діяльність.

Від козацьких послів царські бояри домагалися згоди поставити московських воєвод у Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині, Умані й у всіх значних містах українських, Зарудний і Тетеря сказали, що не мають на те згоди Хмельницького, і просили, щоб воєводи були хіба що в Києві і Чернігові. Бутурлін і Трубецький ніби й згодилися, і в статті про це не занесено ніякої ухвали, але вже незабаром з’явилися на Україні царські воєводи з військами і стали будувати в Києві замок, а до козацьких міст вислано московських піддячих для опису-майна, ґрунтів і всіх пожитків, аби до трьох десятків повинностей на булаву гетьманську та на «панів полковників, осавулів, сотників, отаманів і всього товариства нашого війська Запорозького, за військом ідучого і назад поворачуючим», додавати тепер ще й внески до царської казни, обфітної й бездонної, як бочка Данаїд.

Співано тоді на Україні з сумовитим жартом:

Москалики-соколики, поїли ви наші волики.

А як вернетесь здорові — поїсте й остатні корови.

Дужа рука оружна царська, під яку так горнувся Хмельницький, щоб захистити Україну від ворогів і наїздців, і яка мала огорнути преділи українські, як чаєчка чаєнят теплим крилом, брутально й хижо продиралася і до кишені, і за пазуху, норовила добратися й до самої душі. Сподівався гетьман з поміччю могутнього військового союзника вирватися з кабали шляхетської, а попав у кабалу ще тяжчу. Думалося безхитрим козацьким душам, що коли до їхніх шабель долучаться ще й шаблі братів московських, то не зламає їх ніяка вража сила, а того й не помітили, як між шаблі прослизнуло підле дяківське перо і стало вивертати все з кулька та в рогожку, себто з дранки в перепиранки.

Писалася історія наша шаблею, а виправлялася кривим пером для кривих душ.

Попервах цар мовби й виказував намір спільноти військової з козацтвом. Вже через двадцять днів після укладення статей і відпуску послів Хмельницького в Успенському соборі цар об’явив, що, порадившись з отцем своїм, великим государем святійшим Никоном патріархом, він шле військо і сам невдовзі вирушає проти недруга свого польського короля. На Кремлі відбулося велике торжество і частування з приводу відпуску князя воєводи Трубецького, який мав вести стрільців на Брянськ, куди повинно було підійти і помічне козацьке військо з наказним гетьманом Іваном Золотаренком.

За місяць Олексій Михайлович і сам вирушив з Москви на Смоленськ до литовської границі, і з Можайська він писав князеві Трубецькому: «А в нас, у нас ідуть з нами далебі не з одностайністю, найпаче з дворушністю, як є оболоки: іноді благопотребним воздухом і благонадійним і уповательним покажуться, іноді запекою і гнівом, і негодою всілякою злохитрісним московським звичаєм покажуться, іноді злим відчаєм переповідають погибель або в мовчанні з виблідлим лицем і лукавим серцем відходять. А мені, вже бачить бог, як то тяжко від двоєдушності тої, далебі уповання немає»[4].

Брат мій Марко, пересилаючи з-під Брянська з вірним чоловіком листа до мене на Москву, переповідав той царський лист, який став відомий уже й самому Хмельницькому, і щиро співчував цареві, оточеному такими непевними і криводушними людьми і незгодою, що відбиває його царській величності всіляку охоту.

Не було мови про сотника простого, але ж гетьман наш Хмельницький, який молодим навчався в отців-єзуїтів і мав би знати чи не всі відомі людські й диявольські підступи, чом же він не збагнув, що Олексій Михайлович пише не про когось, а про себе самого, про свою затаєність і криводушність, які успадкував разом з золотим троном і шапкою Мономаха?

А може, й знав усе гетьман та мовчав до часу. Тому й статті царські утаїв од війська і від люду всього, бо не сподівався, що й тих куцих постановлень Москва дотримається, маючи звичай ламати всі свої слова і перетоптувати угоди. Хмельницький відклав ті статті і правив далі залізною рукою і твердим змислом. Нелегко то йому було, може, й віку вкоротило, і полишив він Україну в непевності й безпритульності великій, як ту нещасну чаєчку при дорозі, що про неї сам склав пісню.

Виговський, підступом захопивши гетьманську булаву, не мав твердості Богданової, зате в криводушності міг би позмагатися з самим дияволом. Гаразд відаючи, що навіть куці царські статті ніколи не стануть виконуватися, бо й укладано їх боярами та дяками без наміру на застосування, Виговський на противагу царським милостям випростив у короля Яна Казиміра милості набагато щедріші і уклав з польськими посланцями Гадяцький пакт, за яким Україна не тільки одержувала всі предковічні свої і жадані вольності, але й ставала цілком незалежною державою, Великим князівством Руським, подібно до Великого князівства Литовського або й цілої Речі Посполитої чи далекої Англії. Трактат Гадяцький, звісно, підписано було не для того, щоб його дотримуватися, а тільки щоб одірвати Україну від Москви. Король, його посланник Беньовський і пани сенатори, вже підписуючи пакт, лякалися його і свій переляк вилили згодом, поставивши Виговського під кулі жолдаків брутального полковника Маховського.

А що ж його величність пресвітлий цар, що донедавна самодержець Великої Росії, з 1654 р. вже й Малия Росії, а з вересня 1654 після завоювання Смоленська, Могилева та інших міст білоруських, — ще й Білия Росії? Як то писали козаки в своєму маніфестові, розісланому до європейських держав: «Військо наше сподівалося, що з огляду на спільність віри і добровільне наше підданя цар буде для нас справедливим, прихильним і ласкавим, поступатиме з нами щиро і на свободи наші не замишлятиме, а ще примножатиме їх більше й більше, відповідно до обіцянок своїх. Але здурили нас ті надії! Рішено заразом нас придавити і поневолити».

Виговський хоч і розбив під Конотопом з поміччю татар московських воєвод, двох з них взявши до неволі, а князя Трубецького змусивши втікати до Москви, та згодом і сам був усунутий козаками, які викричали гетьманом Юрася Хмельницького з тим, щоб він не вірив королеві, а від царя домагався приречення в правах і вольностях для українського народу,