Читати книгу - "Джеррі-Островик"

«Добрячий пес, ох і добрячий пес!» — міг би він сказати на Ван-Горнів лад. Натомість він подумав жаргоном beche de mer, таким звичним для нього, як і рідна говірка Сомо: «Далебі, цей собака не бійся мій зовсім ні».

Та старому набридло скоріше, і він поклав кінець грі, сильно вдаривши Джеррі за вухом. Щеня впало, приголомшене. Видовище цього створіння, що тільки-но було таке жваве й розлючене, а тепер лежало, наче мертве, навіяло нові роздуми старому ватажкові. Один-єдиний різкий удар кийка викликав ось яку зміну. Де ж поділися щенятин розум і лють? І це, виходить, пломінчик на трісочці, що його може погасити кожен подмух повітря? Ось тільки-но Джеррі лютував і страждав, гарчав і стрибав, знав, чого хоче, і робив те. А за мить він уже лежав безвладний, запавши в непритомність, у цю малу смерть. Башті знав, що дуже скоро в маленьке знерухомлене тільце вернеться свідомість, і відчуття, й рух, і воля. Але куди вони поділись на цю хвилину, після удару кийка?

Башті втомлено зітхнув і втомлено повгортав голови в мати — всі, крім Ван-Горнової, а тоці повішав їх назад на крокви. Там вони, подумав старий, висітимуть довго-довго після того, як його вже не буде на світі — так само як висіли декотрі з них задовго до життя його батька та діда. Ван-Горнову голову він поклав додолу, а сам вийшов надвір подивитися крізь шпарку, що ж робитиме щеня, коли опритомніє.

Джеррі спершу затремтів, а ще за хвилину кволо зіп'явся на ноги й трохи постояв, хитаючись. А Башті, припавши оком до шпарини, стежив за великим дивом — як життя знов розливається по жилах щойно безвладного тіла, зводить його на ноги, і як свідомість, таємниця з таємниць, вертається в голову, свою кістяну оселю, порослу шерстю, і засвічується в щойно розплющених очах, і змушує щеня вискалити зуби й загарчати, як гарчало воно в ту мить, коли удар кийка відкинув його в темряву.

Башті побачив і інше. Спершу Джеррі гарчав, їжачив шерсть на в'язах і озирався, шукаючи ворога. Та замість ворога вгледів Шкіперову голову, підповз до неї й став пестити, лизати затвердлі щоки, і сплющені повіки, що їх не могла вже розтулити його любов, і нерухомі губи, не здатні вже вимовити жодного з тих ласкавих слів, якими колись озивалися до щеняти.

Потім Джеррі в невтішному горі сів біля Шкіперової голови, задер писок до високої покрівлі й довго, тужно вив. Урешті він, розбитий, пригнічений, вибрався надвір і поплентав до хатини свого хазяїна-чаклуна, де за дальші двадцять чотири години вві сні й на яві переснив цілі сторіччя жахливих кошмарів.

Відтоді Джеррі, поки жив у Сомо, страхався очеретяної хатини Башті. Він боявся не самого ватажка. Страх його був нез'ясовний і незбагненний. В тій хатині перебувало «ніщо», яке раніш було Шкіпером. То був знак найбільшої катастрофи життя, про яку він знав спадковим інстинктом. Виразнішого уявлення про смерть Джеррі не мав, але народ Сомо, ступивши лише крок далі, в роздумах про смерть дійшов до ідеї про душі мертвих, що живуть десь у нематеріальних, надчуттєвих сферах.

Старого ватажка Джеррі відтоді люто ненавидів як володаря життя, що тримав у себе й держав на колінах позостале від Шкіпера «ніщо». Джеррі не міркував так. У нього було тільки неясне, невиразне відчуття, чи здогад, чи інстинкт, чи назвіть це яким хочете туманним словом із тієї туманної термінології, що створює тільки ілюзію визначення й ошукує нас, переконуючи, ніби ми розуміємо те, чого насправді не розуміємо.

РОЗДІЛ XVI

Минуло ще три місяці. Північно-західний мусон, що віяв півроку, змінився південно-східним пасатом, а Джеррі все жив у чаклуновій хатині й вільно бігав по селищу. Він підріс, поважчав і під захистом табу зробився самовпевнений, аж пихатий. Але хазяїна собі він так і не знайшов. Агно не здобув його прихильності — та, власне кажучи, й не намагався. Правда, бувши чоловіком холодної розважливої вдачі, і своєї ненависті до Джеррі він нічим не виявляв.

Навіть чаклунова челядь — кілька старих бабів, два «послушники» та дівчина, що відганяла мух, — і гадки не мали, що Агно ненавидить Джеррі. І сам Джеррі про те це знав. Він був до Агно байдужий і зовсім не зважав на нього. Джеррі розумів, що решта мешканців хатини — раби чи слуги Агно і що їжа, яку йому дають, походить від Агно й належить Агно. Крім самого Джеррі, якого захищало табу, всі вони боялись Агно, і оселя його була направду оселею страху, де приблудне щеня не могло полюбити нікого. Може, його прихилила б до себе дівчина, та Агно з самого початку насварив її, щоб не сміла гладити собаку, на якого накладено таке велике табу.

Задуманої проти Джеррі капості Агно не міг здійснити протягом мусонного півріччя, бо мегаподи несли яйця на приватній ділянці Башті лише в пасатний сезон. І чаклун, задумавши ту капость уже давно, дожидав свого часу терпляче, як було властиво його натурі.

Мегапод Соломонових островів — це далекий родич австралійських смітних курей. Розміром з великого голуба, він, проте, несе яйця не менші, ніж у свійської качки. Мегапод не знає почуття страху і такий дурний, що його б винищено десятки тисяч років тому, якби ватажки та жерці не накладали на нього охоронних табу. Ватажкам доводилось розчищувати для птахів піщані ділянки й обгороджувати їх від собак. Мегаподи заривають свої яйця в пісок на два фути завглибшки, і пташенята вилуплюються від сонячного тепла. Дурний мегапод ритиме ямки й нестиме в них яйця навіть і тоді, коли тубілець за два-три кроки від нього викопуватиме їх.

«Джеррі-островик», розділ XVI. Худ. З. Бур'ян.

Таку обгороджену ділянку мав і Башті. Весь пасатний сезон він живився майже самими мегаподячими яйцями. Зрідка він навіть наказував забивати собі на «кай-кай» тих птахів, котрі вже кінчали нестися. То була просто примха, він хизувався, що в своєму високому становищі має змогу споживати таку незвичайну їжу. Насправді мегаподяче м'ясо смакувало йому не більш ніж будь-яке інше. Для нього все м'ясо вже давно мало однаковий смак чи, скорше, не мало ніякого. Він міг тільки згадувати ті часи, коли їв м'ясо з насолодою.

Але, яйця мегаподячі він любив! То була єдина страва, що