Читати книгу - "Вогнем i мечем. Том другий"

Отаман підпер голову руками і глибоко задумався, а троє товаришів пильно стежили за змінами, що відбувалися на його рухливому обличчі, яке враз пойняв такий ніжний смуток, наче ніколи ні гнів, ні лють, ні якісь інші суворі почуття на ньому не з’являлися, ніби чоловік цей тільки для кохання і туги був створений.

Довго тривало мовчання, аж нарешті його порушив Заглоба, котрий із тремтінням у голосі сказав такі слова:

— Якщо ти вже її зганьбив, Господь тебе осудить, а вона нехай хоч у кляшторі знайде спокій…

Богун підвів вологі, сповнені журби очі й промовив:

— Якщо я її зганьбив? Не знаю вже, як ви, панове шляхтичі, рицарі й кавалери, кохати вмієте, але я, козак, у Барі її від смерті й ганьби врятував, а потім у пустелю вивіз — і там беріг як зіницю ока, пальцем не зачепив, до ніг припадав і чолом бив, як перед іконою. Прогнала мене геть — і я пішов, і більше її не бачив, бо матінка-війна тримала.

— Бог тобі, добродію, на Страшному суді це врахує, — сказав, глибоко зітхнувши, Заглоба. — Але ж чи вона там у безпеці? Там же Кривоніс і татари!

— Кривоніс під Кам’янцем стоїть, а мене до Хмельницького послав спитати, чи йти йому в Кодак, — і вже, напевно, пішов, а там, де вона, нема ні козаків, ні ляхів, ні татар — там вона у безпеці.

— То де ж вона?

— Послухайте, панове ляхи! Нехай буде по-вашому: я скажу, де вона, і звелю вам її видати, але за це ви присягніть мені рицарським словом честі, що, коли Бог мені допоможе вас здолати, ви її більше не шукатимете. За себе присягніть і за пана Скшетуського, а я вам скажу.

Троє приятелів перезирнулися.

— Цього ми зробити не можемо! — мовив Заглоба.

— Авжеж, ніяк не можемо! — вигукнули Кушель і Володийовський.

— Так? — сказав Богун, і брови його звелися, а в очах блиснули іскри. — Чому ж це ви, панове ляхи, не можете цього зробити?

— Бо пана Скшетуського з нами нема, а окрім того, знай, що жоден із нас не перестане її шукати, хоч би ти й під землю її сховав.

— То он ви який торг зі мною затіяли: ти, козаче, віддай душу, а ми тебе шаблею! О, не дочекаєтесь! Думаєте, у мене шабля не із криці? Чого це ви наді мною розкаркалися, як круки над падлом? Чому це я маю загинути, а не ви? Ви прагнете моєї крові, а я вашої! Побачимо, хто чию пустить!

— Отже, не скажеш?

— А навіщо мені казати? На погибель же усім вам!

— На погибель тобі! Порубаємо на шматки — ти цього вартий!

— Спробуйте! — мовив отаман, раптово підводячись.

Кушель і Володийовський теж підхопилися з лави.

Грізні погляди схрестилися, гнів заклекотів у кожного в грудях, і не відомо, до чого б дійшло, якби не Заглоба, котрий, глянувши у вікно, вигукнув:

— Харламп із секундантами приїхав!

І справді, за хвилину до кімнати зайшов ротмістр п’ятигорський із двома товаришами, панами Селицькими. Ледве вони встигли привітатися, Заглоба відвів їх убік і почав викладати суть справи.

Говорив він так красномовно, що враз їх переконав, особливо запевнив, що пан Володийовський просить лише трохи зачекати, і після поєдинку з козаком відразу ж зітнеться з ротмістром. А ще Заглоба почав розказувати, як давно і страшно ненавидять князівські жовніри Богуна, бо він ворог усієї Речі Посполитої і один із найжорстокіших заколотників, зрештою, як той викрав князівну, панну зі шляхетської родини і наречену шляхтича, котрий є взірцем усіх рицарських чеснот.

— А позаяк ви, добродії, теж шляхтичі, братерські душі, то й кривда, завдана в особі одного усім нам, це спільна наша кривда. Невже ж ви стерпите, щоб за неї не помститися?

Пан Харламп спершу почав чинити труднощі, говорячи, що в такому разі Богуна треба негайно зарубати, «а пан Володийовський нехай, як домовилися, зі мною на герць стане». Довелося Заглобі знову йому втокмачувати, чому це неможливо, та й не личить рицарям гуртом на одного нападати. На щастя, допомогли йому пани Селицькі, обидва розсудливі й статечні; аж нарешті упертий литвин дав себе вмовити й погодився відкласти поєдинок.

Тим часом Богун пішов до своїх людей і повернувся з осавулом Єльяшенком, котрому оголосив, що викликав двох шляхтичів на поєдинок, відтак голосно повторив те саме панові Харлампу і панам Селицьким.

— Ми ж засвідчуємо, — сказав Володийовський, — що, коли ти вийдеш звитяжцем у битві зі мною, від твоєї волі залежатиме, зітнутися чи не зітнутися з паном Загло— бою. Ніхто інший тебе більше не викликатиме і гуртом на тебе не нападуть — поїдеш, куди схочеш, у чому й присягаємо тобі рицарським словом честі, а вас, добродії, як новоприбулих, просимо теж присягнути в цьому.

— Присягаємо, — урочисто пообіцяли Харламп і двоє Селицьких.

Тоді Богун вручив Єльяшенкові листа Хмельницького до королевича і промовив:

— Ти цього листа королевичеві віддаси, і якщо я загину, так ти скажеш і йому, і Хмельницькому, що моя провина була і що не зрадою мене забили.

Заглоба, котрий пильно за всім стежив, завважив, що на понурому обличчі Єльяшенка не промайнуло й тіні тривоги, — мабуть, надто був упевнений він у своєму отамані.

Богун тим часом гордо звернувся до шляхтичів:

— Ну, кому смерть, кому життя, — сказав він. — Ходімо вже.

— Пора, пора! — дружно відповіли ті, затикаючи поли кунтушів за пояс і беручи під пахви шаблі.

Вийшовши з корчми, вони пішли до річки, що текла серед заростей глоду, шипшини, терну і сосняку. Листопад, щоправда, пострушував із кущів листя, але вони були такі густі, що, ніби жалобний флер, тяглися через пустельні поля аж ген до лісу. День був хоч і не яскравий, але погідний, — восени бувають такі дні, сповнені меланхолійної журби. Сонце прикрасило золотавим обідком оголене віття дерев і осявало жовті піщані дюни, що тяглися трохи віддалік од правого берега річки. Супротивники і їхні секунданти йшли саме до цих дюн.

— Там і зупинимося, — сказав Заглоба.

— Добре! — погодилися інші.

Заглоба дедалі дужче хвилювався. Нарешті підійшов до Володийовського й прошепотів:

— Пане Міхале…

— Що?

— На милість Божу, пане Міхале, ти вже постарайся! У твоїх тепер руках доля Скшетуського, воля князівни, твоє життя, та й моє теж. Боронь Боже тебе схибити, я цьому розбійникові не дам ради.

— То навіщо ж ти його, ваша милость, викликав?

— З язика саме схопилося. Я вірив у тебе, пане Міхале, бо сам уже старий, задишка мене