Читати книгу - "Виховання почуттів"

Аж тут залунали два злостиві голоси:

— Йолоп!

— Розпусник!

— До ваших послуг!

— Я також!

Це завелися Середньовічний лицар і Російський ямщик; останній зауважив, що хоробрим може стати всякий, хто заховається в панцир. Лицар узяв це за образу. Він хотів битися, втрутилися інші, а Ветеран гвардії намагався перекричати решту:

— Панове! Вислухайте мене! Кілька слів! Я людина бувала, панове!

Розанетта, постукавши ножем по склянці, домоглася нарешті тиші й тоді звернулася до Лицаря, що так і не зняв шолома, а потім до Ямщика в кошлатій хутряній шапці:

— Скиньте насамперед вашу каструлю! Мені від неї жарко! А ви там — вашу вовчу морду! Будете ви мене слухати, чорти б вас ухопили? Гляньте на мої еполети! Я — ваша капітанша!

Вони скорилися, і всі заплескали в долоні, вигукуючи:

— Хай живе Капітанша! Хай живе Капітанша!

Потім вона взяла з каміна пляшку шампанського і, піднявши її, стала наливати вино в простягнуті до неї келихи. Стіл був дуже широкий, і гості, особливо жінки, обступили її, вони позводилися навшпиньки, позабиралися на стільці, отож за хвилину утворилася справжня піраміда із зачісок, оголених пліч, витягнутих рук, нахилених постатей; і раптом заіскрилися довгі струмені вина, бо П'єро та Арну в різних кінцях їдальні також одкорковували пляшки, забризкуючи лиця гостей. Із вольєра, двері якого були відхилені, дрібненькі пташки позалітали в їдальню; наполохані, вони пурхали навколо люстри, бились у шибки, а деякі сідали на голови, і здавалося, це великі квіти в зачісках.

Музиканти пішли. Рояль переставили з передпокою до вітальні. Ватназ сіла до нього й під акомпанемент Церковного півчого, що бив у бубон, із шаленством заграла кадриль, гатячи по клавішах, як кінь б'є копитами землю; вона похитувалася, щоб краще відбивати такт. Капітанша потягла Фредеріка, Юссоне ходив колесом, Вантажниця викаблучувалась, мов клоун, П'єро вдавав орангутанга, Дикунка, розкинувши руки, зображувала човна, що хитається на воді. Нарешті, зовсім знемігшись, всі вгамувалися; розчахнули вікно.

Разом із ранковою свіжістю ринуло денне світло. Розлігся вигук подиву, потім запало безгоміння. Коливалося жовтаве полум'я свічок, час од часу лопались їхні розетки, стрічки, квіти, буси всівали паркет; на столиках позалишалися липкі плями пуншу й сиропу, шпалери були забруднені, костюми пом'ялися, припали пилом; волосся позвисало на плечі; рум'яна, білила й пудра, що постікали разом із потом, відкрили мертвотну блідість облич, на яких кліпали почервонілі повіки.

У Капітанші, свіжої, ніби вона щойно з ванни, щоки були рожеві, очі блискучі. Вона геть пошпурила свою перуку, волосся її розсипалося, немов руно, заслонивши весь її одяг, окрім панталон, що справляло враження воднораз кумедне і приємне.

Сфінксові, що цокотів зубами од лихоманки, потрібно було дати шаль.

Розанетта кинулась по неї до себе в спальню, а коли гостя пішла й собі слідом, вона рвучко, перед самим її носом, із грюком причинила двері.

Турок голосно зауважив, що ніхто не бачив, як пішов пан Удрі. Всі були такі стомлені, що не звернули уваги на той ущипливий натяк.

Згодом, чекаючи на екіпажі, гості стали загортатися в плащі, надягати капори. Вибило сьому годину. Ангел і досі зоставався в їдальні за тарілкою із сардинами в олії, а поруч неї Рибна торговка курила цигарки, даючи життєві поради.

Нарешті під'їхали фіакри, й усі роз'їхались. Юссоне як кореспондент по провінції мусив до сніданку перечитати п'ятдесят три газети, в Дикунки була репетиція в театрі, на Пеллерена чекав натурник, Церковний півчий мав троє побачень. Ангел, відчувши перші напади шлункового розладу, не міг устати. Середньовічний барон відніс дівчину до фіакра.

— Обережно, не поламайте їй крил! — гукнула крізь вікно Вантажниця.

Мадмуазель Ватназ, коли вже вийшла на східці, сказала Розанетті:

— Прощай, дорога! Твій вечір удався на славу. — Тоді нахилилася до її вуха: — Не випускай його з рук!

— До кращих часів, — сказала Капітанша, звільна повертаючись до неї спиною.

Арну й Фредерік верталися разом, так як і приїхали. У торговця фаянсом був такий похнюплений вигляд, аж його супутник подумав, що той занедужав.

— Я? Анітрохи!

Він покутував вуса, хмурив брови, і Фредерік спитав, чи, бува, не справи так його непокоять.

— Зовсім ні! — Тоді зненацька: — Ви, здається, були знайомі з дядечком Удрі? Чи не так? — І додав зі злістю: — Багатий, старий мерзотник.

Далі Арну заговорив про якесь важливе випалювання фаянсу, що його мали закінчити сьогодні у нього на фабриці. Йому хотілося все те бачити. Поїзд відходив за годину.

— Потрібно все-таки заскочити поцілувати дружину!

«Авжеж, дружину!» — подумав Фредерік.

Нарешті він ліг спати з нестерпним болем у потилиці; він випив повну карафку води, щоб утамувати спрагу.

Настала інша спрага, спрага жінок, розкошів і всього, що становить паризьке життя. Він почував себе трохи приголомшеним, як людина, що зійшла з корабля; і в маячні напівсну бачив, як раз у раз пропливали перед ним плечі Рибної торговки, стегна Вантажниці, литки Польки, волосся Дикунки. Потім двоє великих чорних очей, яких на балу не було, з'явилися й собі; легкі, як метелики, палкі, мов смолоскипи, вони зникали, верталися знову, мигтіли, злітали до карнизів, опускалися до його вуст. Фредерік наполегливо, хоча й намарне, силкувався пригадати, чиї ж то очі. Однак сон уже поборов його; тепер йому видалося, немовби він у парі з Арну запряжений в голоблі фіакра, а Капітанша, сидячи на ньому верхи, впинається в нього золотими острогами.

II

На розі вулиці Ремфор Фредерік найняв особняк і негайно купив двомісну карету, коня, меблі, дві жардиньєрки, котрі вибрав собі в Арну, щоб поставити їх обабіч дверей у вітальні. За вітальнею була ще кімната і туалетна. Йому спало на думку поселити там Делор'є. Але як тоді він зможе приймати в себе її, свою майбутню коханку? Присутність друга заважатиме. Фредерік наказав розібрати стінку, щоб розширити вітальню, а туалетну перетворив на курильну кімнату.

Він купив книжки улюблених поетів, розповіді мандрівників, географічні атласи, словники, бо вже склав собі широкий план занять; він підганяв робітників, бігав по магазинах і в нетерплячці зажити втіхи брав усе, не торгуючись.

З рахунків, які подали постачальники, Фредерік побачив, що найближчим часом повинен витратити тисяч сорок франків, не враховуючи спадкових податків — понад тридцять сім тисяч; а що статки його становили нерухоме майно, то він написав у Гавр своєму нотареві, просячи частину його продати, щоб розрахуватися з боргами й мати якусь суму про запас. Потім, бажаючи нарешті узнати оте туманне, хистке й невиразне, що його називають «світом», він листовно попросив дозволу в Дамбрезів навідати їх. Пані Дамбрез відповіла, що сподівається на