Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том третій"

Пригадую, як одного погожого дня мисливці випливли з самого ранку і ляскіт пострілів, помалу стихаючи, врешті завмер: шлюпки розсіялися далеко по морю. З заходу ледве чутно повівав вітерець, та поки ми маневрували, щоб стати з завітряного боку від крайньої шлюпки, він стих зовсім. Я був на вершку щогли і бачив, як одна по одній усі шість шлюпок зникли за обрієм, переслідуючи котиків у західному напрямку. Шхуна ледь погойдувалась на спокійній гладіні моря, не маючи змоги пливти слідом за шлюпками. Вовк Ларсен занепокоївся. Барометр упав, і небо на сході не подобалося йому. Він довго й пильно вдивлявсь у далечінь.

— Якщо налетить звідти, — сказав він, — та ще свіженький, то ми опинимося з навітряного боку від шлюпок, і тоді, мабуть, чимало спорожніє койок в обох кубриках.

Близько одинадцятої години море зробилося гладеньке, як дзеркало. Опівдні, хоч ми були вже в північних широтах, спека стала просто нестерпна. Повітря було важке й задушне. В Каліфорнії старі люди в таких випадках кажуть: «Погода як перед землетрусом». Щось лиховісне було в тій погоді, і душа ніби чула, що насувається небезпека. Поволі всю східну половину неба затягло хмарами, що громадились угорі, мов якісь страхітливі чорні гірські кряжі. І так виразно видніли розпадини, ущелини, провалля, налиті густою темною тінню, що око вже мимоволі шукало ревучої білої смуги прибою над берегом. Але шхуну лиш трохи погойдувало, а вітру й зовсім не було.

— Це не шквал, — сказав Вовк Ларсен. — Стара мати природа хоче дибки стати і заревти щодуху; доведеться нам потанцювати, аби врятувати хоч половину шлюпок, Гампе. Лізьте-но вгору та спустіть топселі!

— А що ми вдіємо, як вона справді зареве? Нас же тільки двоє! — відповів я з відтінком протесту в голосі.

— Як то що? Скористаємо з першого подуву, щоб дістатись до наших шлюпок, поки нам не позривало всі вітрила. А далі вже куди вивезе. Щогли витримають, і ми з вами витримаємо, хоч і сутужно буде.

Штиль іще тривав. Ми пообідали хапцем. Мене тривожила доля вісімнадцятьох чоловік, що були десь на морі, аж там, ген-ген за обрієм, тоді як на нас повільно сунули зловісні чорні гори хмар.

Однак по Вовкові Ларсену не знати було хвилювання; я помітив тільки, коли ми верталися на палубу, що в нього ледь роздимаються ніздрі й рухи стали швидші. Обличчя йому споважніло, риси посуворішали, але в його очах, того дня ясно-блакитних, миготіли якісь блискучі дивні іскринки. Мене вразило, що він був веселий, але якось по-грізному веселий: він тішився, що доведеться поборотись, тремтів, шалів із радості, усвідомлюючи, що наступає велика хвилина, що життя його підноситься хвилею вгору.

Певно, несвідомо, або думаючи, що я не бачу, він голосно зареготав, ніби дратуючи бурю, викликаючи її на бій. Ще й зараз у моїй уяві жива ця картина: стоїть Вовк Ларсен, мов той карлик з «Тисячі й одної ночі» перед страшним обличчям якогось велетенського лихого джина. Ця людина кидала виклик долі й не боялась її.

Ларсен попрямував до камбуза.

— Коку, тільки-но впораєшся з горщиками, будь напоготові, тобі є діло на палубі. Я тебе гукну.

— Гамне, — сказав він, завваживши мій заворожений погляд (бо я не спускав його з очей), — це п'янить краще за спиртне, і тут ваш Хайям дав хука. По-моєму, він умів жити тільки наполовину.

Вже й західна половина неба вкрилася хмарами. Сонце померкло й заховалося. Була друга година пополудні, а нас огорнули примарні сутінки, що крізь них пробивалося червонясте світло.

В тому тьмавому світлі обличчя Вовка Ларсена променіло, і моїй збудженій уяві ввижався довкола нього осяйний ореол. Стояла якась надприродна тиша, а навкруги все віщувало наближення грому і бурі. Спека зробилася нестерпна. На чолі в мене виступив піт, і я відчув, як він струмочками стікає по обличчі. Мені стало аж млосно, і я вхопився за поруччя.

І тоді, саме тоді, дихнув тихий, ледь помітний вітерець. Ніби легкий шепіт, прилетів він зі сходу й відлетів. Обвислі вітрила не ворухнулися, але моє обличчя відчуло той подих як приємну свіжість.

— Коку, — стиха гукнув Вовк Ларсен.

Томас Магрідж повернув до нас перелякане, жалюгідне обличчя.

— Попусти талі фока-гіка й переклади гік, а коли вітер почне надимати фок, попусти шкот і знову заклади талі. Якщо переплутаєш, то тут тобі й амба! Зрозумів?

— Містере Ван-Вейдене, приготуйтесь перенести передні вітрила, а потім підніміть топселі — та чимшвидше; бо їх що далі, то важче буде поставити. А кокові, якщо він задляється, дайте по пиці.

Я відчув у цих словах похвалу і зрадів, що в капітановому наказі не чути погрози. Шхуна була повернута провою на північний захід, і він мав намір при першому ж подуві вітру зробити поворот фордевінд.

— Тоді вітер буде в корму, — пояснив він мені. — З останніх пострілів треба гадати, що шлюпки трохи віднесло на південь.

Він повернувся й пішов назад до штурвала. А я попрямував на бак і став напоготові біля кліверів. Знову дихнув вітер. Вітрила ліниво залопотіли.

— Дяка богові, що буря не налетіла відразу, містере Ван-Вейдене, — палко вигукнув кок.

І я справді був вдячний, бо знав уже досить, щоб зрозуміти, яке лихо нам загрожувало: адже всі вітрила було розпущено. Подихи вітру подужчали, вітрила напнулись, і «Привид» рушив з місця. Вовк Ларсен круто поклав штурвал ліворуч, і шхуна привелася до вітру.

Тепер вітер віяв нам просто в корму; він дедалі дужчав, і мої клівери весело лопотіли. Я не бачив, що робилося позад мене, але відчув, як ураз накренилася шхуна, коли вітер ударив по вітрилах фока й грота. Я мав досить мороки з клівером, бом-клівером і стакселем, і коли впорався з ними, «Привид» уже мчав, стрибаючи по хвилях, на південний захід під усіма вітрилами, винесеними на правий борт. Серце моє шалено калатало, але я, не переводячи духу, подерся до топселів і вчасно встиг поставити їх. Тоді побрався на корму по нові вказівки.

Вовк Ларсен схвально кивнув головою й передав мені штурвал. Вітер щораз міцнішав, хвилі більшали. Я стояв біля штурвала цілу годину, а стернувати ставало все важ-. че й важче. Я не мав досить досвіду, щоб вести шхуну курсом бакштаг при такому вітрі.

— Тепер злізьте нагору з біноклем і пошукайте шлюпки, — наказав мені Ларсен. — Ми пройшли не менш як десять миль, а тепер