Читати книгу - "Шоколад із чилі"

— Краще вже планувати. Бо мій список досягнень… Ліпше промовчати. Єдине, що мені вдалося минулого року, то це забити коропа. Крім того… — Лінка замовкла. Ну, не розповідати ж Наталії про сварку з Каською. Знову доведеться вигадувати щось.

— Та не перебільшуй, Лінко. Ти принаймні вступила до класного ліцею, перемогла в конкурсі…

— Не перемогла, а лише отримала відзнаку.

— Працюєш, фотографуєш, ще й пишеш…

— Не сміши мене. Я тільки планувала написати репортаж, який виявився нікому не потрібним.

— І що? Напишеш?

— Так, хоча я й не знаю, навіщо. Але завтра ще з ними побалакаю. Фотографії Миколаїв на вулицях пішли, точніше, лише одна фотка, але й це добре. Просто мені хочеться більшого.

— Ну, от тобі й перший пункт плану на рік.

Лінка дуже хвилювалася. Розуміла, що вона неминуче програє, але вирішила ще раз щось запропонувати. Що ж, вона завжди була вперта мов віслючка… Зрештою, нічого не станеться. Їй більше не залежало на них, лише на тому, щоб зробити щось хороше. Як вона й припускала, її пропозиція знову наштовхнулася на глухий мур. Хоча з’явилася надія.

— Послухай, якщо їй так хочеться писати, може, нехай обере іншу тему? — запропонувала Зуза.

— Ти про щось конкретне? Усе вже зайняте, — Азор спідлоба глипнув на Лінку.

— Не все. Залишився Великий Оркестр Різдвяної Допомоги.

— Та є, але ніхто не захотів про нього написати. А конче треба?

— Учитель польської сказав, що треба. Бо це дуже важлива подія. Бодай кілька слів.

— Кілька слів будь-який дурень напише.

— Ну так, але якщо вона така настирна, то може, який-небудь репортажик ушкварить, га, Лінко?

Ушкварить, вона їм ще покаже, авжеж, що вшкварить. Ще й фотки додасть, тоді всі побачать, чого вона варта! Лінці аж очі засяяли.

— Добре, — сказала вона. — На коли?

— На вчора, — буркнув Азор.

— Тобто? — не зрозуміла Лінка.

— As soon as possible. Скажімо, за два дні після події маєш принести текст, інакше не встигнемо.

Лінка поприбирала в усьому домі. Віднедавна обов’язків у неї побільшало. Пані Стася знову занедужала, і пан Антоній попрохав Лінку допомогти. Але так, щоб пан Даріуш про це не дізнався. Бо він дуже сердився, що пані Стася не дає собі ради з роботою, хоча продовжує в них мешкати й усе отримує задурно. Пан Антоній витягнув із-за книжок кілька банкнот з якоїсь своєї «заначки» й тицьнув Лінці для заохочення.

Лінка пропилососила, вимила підлоги, поскладала посуд. Усе їй боліло, вона й не підозрювала, що хатня робота може бути такою втомливою. Дівчина раптом усвідомила, що досі ніколи не прибирала як слід у себе вдома. Але вся ця робота, навіть найважча, однаково була краща за постійні роздуми. Підмітання підлоги, фотографування, писання… Доки вона була зайнята, то не думала ані про Адріана, ані про Каську. Лінка писала до неї мейли, есемески, виправдовувалася. Але її подруга, її сестра мовчала. Нарешті відповіла: «Дай мені спокій». Лінка весь час думала про їхню останню розмову. Може, вона справді завинила? А що їй було робити, підійти до Касьчиного батька й розповісти про неї? Лінка переконувала себе, що коли б вона так учинила, Каська б її в цьому звинувачувала. Та в душі Лінка знала, чому сестра так поводиться. Бо коли прийшов її батько, вона й на мить не замислилася, що слід зробити, і чого хотіла б сама Каська. Адже вона могла відразу до неї подзвонити й запитати, а не розповідати їй про все потім, наче щось кумедне. Чорт, Каська звинувачувала її саме в цьому. І мабуть, мала рацію.

Лінка поклала ганчірку й подалася нагору до пана Антонія. Старий дивився у вікно на сад. Сніг танув, відкриваючи рештки пожовклої трави.

— Вона так любила цей сад… — зітхнув пан Антоній.

— Дружина?

— Ні, не дружина. Дружина взагалі його не любила. Навіть улітку дуже рідко виходила туди, це переважно я проводив там час у шезлонгу й на гойдалці. А вона хіба що до сина виходила, коли він тут бавився, але теж неохоче. Боялася, що малий упаде з гойдалки. Або кричала на Дарека, що він забруднить одяг.

Лінці часто здавалося, що пан Антоній не надто ніжно висловлюється про свою покійну дружину. Їй кортіло дізнатися, хто була ця дівчина, про яку старий часто згадував, але Лінка розуміла, що не може розпитувати й наполягати, бо тоді старий добродій замикався в собі, наче черепаха в панцирі. Тож Лінка воліла мовчати, може, господар сам щось розкаже.

— Вона цей сад любила… Мені 6 хотілося, щоб він був такий самий, як тоді, коли вона ним милувалася, а не такий занедбаний, як тепер. Тоді трава була такою зеленою, стільки квітів, люпин під парканом, вона так раділа цим квітам, а в траві видніли стокротки. Шкода, що я не подбав про садок, коли ще мав сили, але завжди були якісь інші справи, інші нагальні потреби. А тепер мені це не до снаги.

— У мене є знайомий садівник! — сяйнуло раптом Лінці. — Він вивчає ландшафтний дизайн, міг би трохи все тут упорядкувати, посіяти траву, посадити якісь квіти…

— Справді! Було б чудово!

— Я запитаю.

— Звичайно, я заплачу.

— Це добре, гроші йому потрібні. Він напевне погодиться допомогти.

* * *

— Це, звісно, вимагатиме трохи зусиль, але не так уже й багато, — Лукаш роззирався навколо.

— Ну, але то, мабуть, уже навесні, так?

— Дещо можна вже зараз зробити. Узагалі роботи в саду тривають увесь рік.

— Справді? — пан Антоній наче віджив. Немовби перспектива впорядкування саду дарувала йому якусь надію. Здавалося, що він навіть помолодшав років на десять. — Добре, ти скажи, що потрібно, син усе купить.

Лукаш походжав садом і торкався то живоплоту, то гойдалки. Зазирнув під безлисті кущі, тоді сів навпочіпки, відгорнув сніг і набрав жменьку землі. Понюхав. Лінка й пан Антоній здивовано перезирнулися.

— Як на мене, — підняв голову Лукаш, — пахне цілком непогано. Йдеться про те, щоб оцінити, чи тут переважно пісок, чи є й добра земля. Мені здається, що ґрунт нормальний. Тут усе гарно вкоріниться. Однорічні рослини вирощувати нескладно, але частину з них треба вже зараз висіяти в горщики й поки що тримати в теплі. Я сам усе куплю, гаразд? А ви мені потім віддасте гроші. Це недорого, насіння й цибульки не коштують багато. Траву теж посіємо, але вже навесні. І ще мені потрібні деякі інструменти.

Пан Антоній лише притакував, але Лінка раптом занепокоїлася.

— Застебніть пальто, будь ласка, холодно. Ще застудитеся!

— А люпин? — допитувався пан Антоній. —