Читати книгу - "Насолода"

Ізотти Челлезі? Або незрівнянний живіт Джулії Мочетто, гладенький, як чаша зі слонової кістки, чистий, як живіт статуї, завдяки тому, про відсутність чого на античних скульптурах і статуях жалкував поет «Таємного музею»? Хіба не чув він у дзвінкому голосі Барбарелли Віті інший незрівнянний голос, який постійно повторював одне непристойне слово? Або в наївному сміхові Аврори Сеймур не вчувався йому інший, котрий ні з чим не порівняти, звук – хрипкий і гортанний, який нагадував йому мурчання сонних котів і воркотіння горлиць у лісі? Хіба не знав він про витончену розбещеність графині де Луколі, яка надихалася еротичними книгами, гравюрами або мініатюрами? Або неподоланну сором’язливість Франчески Дадді, яка у хвилини палкої пристрасті, наче в агонії, згадувала ім’я Боже? Майже всі жінки, яких він обманув і які обманули його, були тут, і всі йому всміхалися.

– Ось він, герой! – сказав чоловік Альбоніко, подаючи йому руку з незвичною люб’язністю, і міцно її потиснув.

– І справді герой, – підтвердила донна Іпполіта байдужим тоном, яким промовляють обов’язковий комплімент, удаючи, ніби їй нічого не відомо про драму.

Спереллі вклонився й пройшов далі, бо його бентежила ця дивна поведінка чоловіка донни Іпполіти. У нього виникла підозра, що її чоловік відчуває до нього вдячність за те, що він зчинив сварку з коханцем його дружини. І він посміхнувся, подумавши про ницість цього чоловіка. Коли обернувся, то зустрівся з очима донни Іпполіти, погляд яких змішався з його поглядом.

Повертаючись додому в кареті князя ді Ферентіно, Андреа побачив Джанетто Рутоло – той їхав до Рима в невеличкому двоколісному екіпажі, запряженому чалим конем, яким він правив, нахилившись уперед, низько опустивши голову із сигарою в зубах, не звертаючи уваги на поліціянтів, які вимагали, щоб він прилаштувався у вервечку екіпажів. Рим удалині виділявся темним кольором на тлі зони світла, жовтого, як сірка. Статуї на вершині базиліки Сан-Джованні на тлі лілового неба, розташовані поза зоною світла, наче виростали в розмірах. І тоді Андреа цілком усвідомив, як він примусив страждати цю душу.

Увечері в домі Джустиніані він сказав Альбоніко:

– Отже, завтра від другої до п’ятої я вас чекаю.

Вона хотіла запитати: «Як? Хіба ви завтра не б’єтеся?»

Але не наважилася й відповіла:

– Гаразд, я обіцяю.

Незабаром по тому до Андреа підійшов її чоловік, узявши його під руку з вишуканою люб’язністю, щоб довідатися від нього новини про дуель. Він був ще молодий, білявий, елегантний, з рідким волоссям, дуже світлими очима, з двома іклами, які стриміли крізь губи. Він легенько заїкався.

– Отже? Отже? Завтра, чи не так?

Андреа не міг подолати відразу. Він притискав руку до свого боку, аби показати, що йому не до вподоби така фамільярність. Коли увійшов барон ді Санта-Марґеріта, він вивільнив руку, сказавши:

– Мені треба поговорити з бароном ді Санта-Марґеріта. Пробачте, графе.

Барон зустрів його такими словами:

– Усе залагоджено.

– Гаразд. О котрій годині?

– О пів на одинадцяту, на віллі Шарра. Шпага й рукавички. Битва на смерть.

– А хто інші двоє?

– Роберто Кастельдьєрі і Карло де Соза. Ми домовилися швидко, без зайвих формальностей. Джанетто вже попередив своїх секундантів. Ми послали акт про сутичку в клубі без зайвих дискусій. Я раджу тобі не лягати спати надто пізно. Ти, певно, почуваєшся стомленим.

З бажання похизуватися, вийшовши від Джустиніані, Андреа пішов до мисливського клубу й сів грати в карти з неаполітанськими спортсменами. Десь близько другої ночі його застав там барон Санта-Марґеріта і, примусивши покинути стіл, захотів пішки провести його до палацу Дзуккарі.

– Любий друже, – докоряв він йому дорогою, – ти надто зухвалий. У подібних випадках необачність може стати фатальною. Щоб зберегти бадьорість, дуелянт повинен дбати про себе так, як дбає добрий тенор, щоб зберегти голос. Зап’ясток не менш делікатний, аніж гортань, суглоби ніг не менш чутливі, аніж голосові зв’язки. Ти зрозумів? Механізм відчуває найменші порушення; інструмент зношується, не підкоряється йому більше. Після ночі кохання або гри чи оргії навіть удари Камілло Агріппи не могли бути прямими, а удари захисту – ані точними, ані швидкими. Досить помилитися на один міліметр, щоб одержати три дюйми заліза в тіло.

Вони дійшли до вулиці Кондотті й побачили у глибині площу Іспанії, освітлену повним місяцем, білі сходи й високу церкву Трінітá-деї-Монті у м’якому голубому сяйві.

– Ти, звичайно, – провадив далі барон, – маєш великі переваги над своїм супротивником. З-поміж них – холоднокровність і знання місцевості. Я бачив, як у Парижі ти бився з Ґаводаном. Пам’ятаєш? То була чудова дуель. Ти фехтував, як бог.

Андреа засміявся від задоволення. Похвальні слова про ту знамениту дуель наповнили його серце гордістю, а його нервам додали сил. Його рука, інстинктивно стискаючи палицю, спробувала повторити знаменитий удар, який проколов руку маркіза ді Ґаводана 12 вересня 1885 року.

– То була, – сказав він, – «відбита терца» й удар «лезо».

А барон провадив:

– Джанетто Рутоло стріляє не дуже влучно; але на фехтувальній доріжці – він добрий майстер. Щоправда, бився він лише один раз, із моїм кузеном Кассібіле, й закінчив погано. Він надто зловживає позиціями «один, два» й «один, два, три», коли атакує. Тобі допоможуть позиції «зупинка в часі», а особливо «поворот праворуч». Мій кузен проткнув його саме в другій позиції, під час другої атаки. Ти вмієш добре витримувати ритм. Але мусиш пильнувати й зберігати почуття міри. Було б добре, якби ти не забував, що перед тобою чоловік, у якого, як кажуть, ти відбив коханку і на якого підняв батіг.

Вони вийшли на площу Іспанії. Басейн біля водограю булькотів хрипко й неголосно, виблискуючи під місяцем, який світив із висоти католицької колони. Четверо чи п’ятеро екіпажів стояли в ряд із запаленими ліхтарями. З вулиці Бабуїно долинав дзвін бубонців і глухе тупотіння, як ото буває, коли поблизу пересувається отара овець.

Біля підніжжя сходів барон попрощався.

– До завтра. Я прийду за кілька хвилин дев’ята з Людовіко. Ти завдаси двох ударів, щоб розім’ятися. Про лікаря подбаємо ми. Іди й добре виспися.

Андреа пішов сходами вгору. На першому майданчику зупинився, приваблений дзвоном бубонців, який наближався. Він і справді почував себе трохи стомленим і трохи сумним – у глибині душі. Після гордості, яку він пережив і яка збурила йому кров під час розмови про науку ближнього бою і після спогаду про свою хоробрість, його опанувало щось подібне до тривоги, не дуже виразної, змішаної із сумнівом та невдоволенням. Нерви, надто напружені в цей бурхливий і тривожний день, тепер розслабилися завдяки лагідності весняної ночі. Навіщо він – без пристрасті, з чистої