Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 1"

Неспокій і меланхолія щодня гнітили його‚ тлум лакуз викликав нудьгу‚ прекрасна стать втратила для нього усі приваби, а в Мальвіні він почав помічати тисячі недоліків і не хотів уже її більше бачити.

Одного дня він вирушив до густого лісу, аби тільки бути якнайдалі від людей‚ і несподівано помітив чоловіка‚ що сидів на колоді з червоним волоссям на голові. Упізнав його – це був той самий чоловік‚ що навчив його як розбагатіти і командувати духом.

– Чому ти такий засмучений? – запитав чоловік.

– Не відчуваю ні в чому приємності‚ неспокій затьмарив мої думки.

– Може‚ Мальвіна тебе зрадила?

– Мальвіна любила і любить багатство, її кохання мені непотрібне.

– Але ж дух виконує усі твої накази.

– Ніщо вже мене не втішає: ні гроші‚ ні коханки. Я всім погорджую‚ до всього збайдужів і став зимним‚ як брила льоду.

– Що ж‚ тоді послухай моєї останньої ради: збери всіх своїх приятелів і перш ніж північ виб’є на вежі, піди на цвинтар. На могилах побачиш спалахи зимних вогнів. Запроси їх до себе на забаву.

По цих словах чоловік зник.

Повернувшись додому, Альберт негайно взявся виконувати те, що йому порадив у лісі той дивний червоний чоловік. Маючи кількох гостей у себе, залишив їх вдома, а сам поквапився на цвинтар. Ніч була тиха і темна, хрести на могилах ледве виднілися‚ зате блимали вогники‚ що скидалися на спалахи гаснучих свічок.

– Земні духи! – вигукнув Альберт. – Запрошую вас до себе, прошу вашої допомоги! Хочу бути схожим на вас і стати байдужим до світу.

Щойно це промовив‚ як з’явилися перед ним велетенські білі жахливі постаті, вони вклонилися‚ даючи знати, що готові виконати його бажання.

Вдома в Альберта панували галас і пиятика. Господар повернувся блідий і стривожений. Гості обступили його‚ пропонуючи випити з ними. Але Альберт відмовився‚ пояснивши‚ що чекає на запрошених гостей.

– Що то за гості? – здивувалися ті.

– Побачите.

Ось і північ вибило на вежі. Озвався і дзиґар в кутку бальової зали‚ щойно тільки він змовк‚ як раптово загасли свічки‚ одна тільки жарівка блідо світила, мовби імлою густою вкрита. У ту ж мить з’явилися жахливі почвари у білому‚ їхні очі палали вогнем, пашіли полум’ям і їхні обличчя. Почорнілі кості рук спиралися на меблі.

Враз увесь алкоголь у присутніх вивітрився, і вони з криком кинулися навтьоки‚ інші без тями упали на підлогу. Альберт‚ німий і блідий‚ дивився на ті страховиська‚ дрижаки пробігли по його тілі, відчув‚ що холод сковує усі його члени.

Монстри зникли так само швидко‚ як і з’явились‚ але Альберт відтоді уже ніколи не відчув тепла у свому тілі. Навіть улітку діймав його холод‚ а пальці рук і ніг коцюрбли‚ як у найлютіший мороз. Ночами ввижалися йому страхіття і вчувалися якісь дивні голоси, що кликали його: Альберт! Альберт! Лунали ці голоси і серед дня‚ але коли він запитував своїх друзів‚ чи чують і вони щось подібне‚ ті з подивом заперечували.

Кара Божа нарешті дістала чорнокнижника. Жодної хвилі спокою він уже не мав. Друзі його покинули‚ сторонячись його дивацтв‚ настала пора самоти‚ зникли назавше балі і галасливі забави. Зате велетенська зграя круків з пронизливими криками кружляла над його дахом‚ зазирала у вікна‚ билася крильми у шиби.

Одного дня знайшли його труп у кріслі з покрученими руками і ногами.

ОрестСомів

Народився 1793 р. в містечку Вовчанську Харківської губернії. Друкувався у харківських журналах «Харьковский Демокрит», «Украинский вестник», виступаючи як поет і прозаїк. Переїхавши 1817 р. до Петербурга, не пориває з цими журналами і публікує в «Украинском вестнике» «Письмо украинца из столицы». Помер письменник 1833 р. у Петербурзі.

Творчість Сомова тісно пов’язана з Україною. Він одним з перших звернувся до української історії, прибравши псевдонім Порфирій Байський.

Відомий лише один випадок, коли Сомів звернувся до рідної мови. На жаль, це був той випадок, про який шкода й згадувати, бо поема «Голос украинца при вести о взятии Варшавы» (1831), хоч і написана добірною українською мовою в традиції бурлеску, але наскрізь реакційна. Сомів прославив розгром польського визвольного повстання, вітаючи російські війська, що захопили Варшаву.

Повість «Гайдамака» започаткувала цілу серію історико-романтичних творів, які, в свою чергу, надихнули й Гоголя на українську тематику. Дослідники вважають, що фантастичні оповіді Рудого Панька великою мірою завдячують своїм настроєм саме Порфирію Байському.

Усі оповідання подаються у перекладі упорядника, за винятком «Русалки», яку переклала Мирослава Шевчук.

Русалка

Давно-давно, ще коли золотоверхий наш Київ був під владою поляків, жила-була там одна старенька вдова лісника. Мала хатка її стояла в лісі, де лежить дорога до Китаївської пустині: тут, горюючи, перебивалася вона працею рук своїх разом з шістнадцятилітньою Горпинкою, донечкою своєю і єдиною утіхою. І справді, доньку було їй дано на втіху: вона росла, як молоденька черешня, висока й гінка; чорне її волосся, заплетене у дрібушки, виблискувало, ніби воронове крило, під різнобарвними скиндячками; великі її чорні очі світились тихим вогнем, як дві напівзгаслі жарини, в яких ще перебігають іскорки. Біла, рум’яна і свіжа, як молода квітка на світанку, вона росла на лихо серцям молодецьким і на заздрощі подругам власним. Мати упадала біля неї всією душею, і трударі Божії, чесні отці Китаївської пустині, ласкаво і привітно дивилися на неї як на майбутнього свого побратима райського, коли підходила вона до них за благословенням.

Чого ж мила Горпинка (так називав її кожен, хто знав) засмутилася раптом і задумалася? Чого більше не співа вона, як та пташина лісова, і не стриба, ніби молода кізонька? Чого неуважно дивиться на все навкруг і не до ладу відповідає на розпити? Чи не поганий вітер це повіяв на неї, а може, лихе око зиркнуло чи чаклуни зурочили? Ні! Не поганий вітер повіяв, і не лихе око зиркнуло, і не чаклуни зурочили її: у Києві, наповненому тоді ляхами, був один, на ім’я Казимир Чепка. Ставний тілом і гарний з лиця, багатий і славного роду, Казимир вів життя молодецьке: пив вино угорське із друзями, на шаблях стинався за гонор, вибивав краков’як і мазурку з красунями. Але влітку, знудившись од міських забав, часто цілоденно блукав по сагах дніпровських і по лісах навколо Києва, стріляв велику і дрібну дичину, яка траплялась. В одну зі своїх мисливських походеньок зустрівся він з Горпинкою. Мила дівчина, з природи несмілива і сором’язлива, не злякалась, правда, ані богатирського його вигляду,