Читати книгу - "Вождь червоношкірих: Оповідання"

— Я надішлю тобі звісточку з хлопчиком Грегоріо, — сказала Тонья. — Я знаю, ти хоробріший за цього маленького вбивцю, який ніколи не посміхається. І як тільки я могла думати, що він мені подобається?

Лейтенантові було вже час повертатися в табір біля водопою. Але перш ніж скочити в сідло, він обхопив однією рукою тонкий стан дівчини і трохи підняв її із землі для прощального поцілунку. Сонна тиша спекотного літнього дня, як і раніше, оповивала все довкола задушливим покривалом. Дим від вогнища в хатині, де в казанку варилися frijoles[170], виходив з обмазаного глиною димаря просто в небо. Ані жодний звук, ані жодний рух не порушили безтурботного спокою густих заростів кактусів за десять кроків від хатини.

Коли рослий буланий кінь Сендріджа розмашистою риссю спустився з крутого берега Фріо і зник під урвищем, Козенятко безшумно прокрався до свого жеребчика, підхопився на нього і поїхав назад тим самим звивистим шляхом, яким приїхав.

Але незабаром він зупинився і терпляче зачекав із півгодини в безгомінній зарості опунцій. А потім Тонья почула пронизливі фальшиві ноти, що вихоплювалися з його немузикального горла. Спів наближався, і вона побігла на узлісся назустріч співакові.

Козенятко посміхався рідко. Але цього разу, побачивши її, він посміхнувся і замахав капелюхом. Щойно він спішився, Тонья кинулась йому на шию. Козенятко подивився на неї з ніжністю. Густе чорне волосся облягало йому голову, мов зім'ята суконна шапочка. У першу мить їхньої зустрічі на його гладкому смаглявому обличчі, зазвичай нерухомому, наче глиняна маска, промайнула тінь якогось почуття.

— Як ся має моя дівчина? — спитав він, пригортаючи її до грудей.

— Я зовсім хвора від того, що тебе так довго не було, любий, — відповіла вона. — У мене очі осліпнули, виглядаючи тебе серед цих диявольських голок. Адже там за два кроки нічого не видно. Але ж ти приїхав, коханий, і я не буду сваритись. Que mal muchacho[171]! Так рідко відвідуєш свою alma[172]. Іди відпочинь у хатині, а я напою твого коня і прив'яжу його на довгу вірьовку. У глеку на тебе чекає холодна вода.

Козенятко ласкаво поцілував її.

— Ні, ні в якому разі не можу я допустити, щоб пані прив'язувала мого коня, — сказав він. — Але я буду вельми вдячний, chica[173], якщо ти поставиш варитися каву, поки я займуся caballo[174].

Козенятко пишався не тільки своїм умінням несхибно стріляти, але й галантністю. Він завжди поводився із представницями прекрасної статі як справжній кабальєро — muy caballero, як кажуть мексиканці. З ними він завжди бував чемним і дбайливим. Він нізащо не сказав би жінці різкого слова. Нещадно вбиваючи їхніх чоловіків і братів, він не здатен був звести руку на жінку навіть у гніві. І тому багато хто з тих, що належать до цієї цікавої половини людського роду, відчувши на собі чарівність його вишуканої ввічливості, навідріз відмовлялися вірити історіям про нього. Усе це тільки порожні чутки, заявляли вони. А коли батьки, чоловіки і брати з обуренням наводили їм неспростовні докази жорстоких і мерзенних діянь їхнього кабальєро, вони відповідали, що йому, мабуть, не лишили іншого виходу і що він в усякому разі знає, як слід поводитися з пані.

Пам'ятаючи про цю маніакальну чемність Козенятка і про те, як він любив нею красуватись, легко зрозуміти, з якими труднощами було пов'язане для нього розв'язання завдання, яке постало перед ним після того, що він побачив і почув зі свого затишного притулку серед опунцій — принаймні щодо одного з учасників драми. З іншого боку, повірити, ніби Козенятко здатен залишити цю незначну справу без наслідків, було й зовсім неможливо.

Коли короткі сутінки змінилися нічним мороком, вони при світлі ліхтаря сіли в хатині вечеряти вареними бобами, смаженою козлятиною, консервованими персиками та кавою. Після вечері старезний пращур[175], чиє стадо вже було зачинено в загороді, випалив цигарку, загорнувся у сіру ковдру і перетворився на мумію, Тонья мила щербаті чашки і миски, а Козенятко витирав їх рушником із мішковини. Її очі сяяли, і вона докладно описувала події, що трапилися в її маленькому світі з того часу, коли Козенятко був у неї востаннє. Усе відбувалося точнісінько так, як і в будь-який інший його приїзд.

Потім вони вийшли на свіже повітря, і Тонья, сівши з гітарою в руках у сплетений з очерету гамак, заспівала сумних canciones de amor[176].

— Ти мене кохаєш, як і раніше, старенька? — спитав Козенятко, шукаючи по кишенях папір для цигарки.

— Як і раніше, мій маленький, — відповіла Тонья, не опускаючи додолу спрямованих на нього темних очей.

— Треба сходити до Фінка, — сказав Козенятко, підводячись. — По тютюн. Я гадав, що прихопив із собою ще один кисет. Повернуся за чверть години.

— Повертайся швидше, — попросила Тонья. — І скажи, чи довго цього разу я зможу називати тебе моїм? Чи виїдеш ти завтра, залишивши мене нудьгувати, чи побудеш зі своєю Тоньєю трохи довше?

— Та ні, днинки зо дві-три я тут побуду, — відповів Козенятко, позіхаючи. — Я вже місяць кружляю, час і відпочити.

Він повернувся з тютюном лише за півгодини. Тонья так само погойдувалася в гамаку.

— Дивне у мене відчуття, — сказав Козенятко. — Увижається й увижається, що за кожним кущем хтось заліг і ось-ось мене підстрелять. Раніше зі мною такого не бувало. Ніби якесь віще знамення. Мабуть, поїду я завтра на світанку. По всій Гваделупі казна-що діється через те, що я прикінчив цього німчуру.

— Ти ж не боїшся? Мого маленького сміливця ніхто не злякає!

— Ну, коли вже доходило до діла, заячою душею, здається, ще мене ніколи не називали. Тільки я не хочу, щоб гонитва заскочила мене в твоєму домі. Інакше, так і дивись, сліпа куля влучить у кого не слід.

— Залишся зі своєю Тоньєю, тут тебе ніхто не знайде.

Козенятко окинув гострим поглядом темну річкову долину і втупився у тьмяні вогники мексиканського селища.

— Гаразд, подивимось, як усе далі піде, — вирішив він.

Незадовго до півночі до табору кінних стрільців прискакав невідомий вершник, сповіщаючи про своє наближення гучними криками на доказ мирних намірів. Сендрідж і два-три солдати вибігли на гамір із наметів. Вершник сказав, що приїхав з Вовчого Броду і його ім'я Домінго Салес. У нього є лист для сеньйора Сендріджа. Стара Луїза, праля, умовила його поїхати замість її синочка Грегоріо, бо хлопчик лежить у лихоманці, пояснив він.

Сендрідж запалив ліхтар і прочитав листа. Ось