Читати книгу - "Чорна дошка"

притисло, розплющило й заволоділо Сониним, їй у бік розмірено, в такт із рухами чекіста, била його кобура, так і не знята з пояса. Осатаніло п’явся до пошерхлих дівочих губ, не знаходив у них відповіді, бо Соня, зібравшись у кім’ях, кам’яною брилою лежала розпластана на возі. Знову заборсала ногами, почала звиватись, як гадюка, й нарешті скрикнула — коротко й потужно, як чайка. Цей крик почули хіба задумливі дерева, які очікували першого снігу, та хирлява конячка. Тварина, відреагувавши, шарпонулась, Калюжний вилаявся, сказав: «Тпру», й не було зрозуміло, до кого він вилаявся й кому адресувалось те «тпру» — конячці чи Соні. Тоді перевів погляд червоних (чи то від безсоння, чи то від збудження) очей на свою жертву, оскалився й з силою затис їй рота долонею. На секунду Соня вивільнила свою руку й, махнувши нею за спину Калюжному, тричі, як це робила із Юрком, вдарила його кулаком по спині. Той лиш коротко гигикнув, віддер кінцівку від своєї спини та вклався на неї масивним ліктем. Соня виструнчилась, трималась лиш на маківці голови та п’ятах, а тіло містком висіло в повітрі, піднявши на собі й ґвалтівника, вдвічі важчого за неї, струсонула ним — хотіла скинути, як оті дерева хочуть вже скинути із себе останнє надокучливе листя, як оце сіре небо хоче скинути із себе цю сіру гладінь дощем, аби умити занурену в нещастя землю.

Що є сили напружила ноги й губи, аби показати чоловікові, що не має наміру віддаватись йому без бою. Калюжний прийняв цю гру. Він криво посміхнувся, склавши губи в тонку ниточку, з неабиякою силою вкотре увійшов у напружене тіло дівчини та з усієї сили вдарив Соню в гарне обличчя. Бив. Бив спочатку рукою, тоді витяг наган і бив холодною рукояттю. І не кидав свого диявольського діла — гнітив не лиш тіло, а й душу. Шипів, бризкав слиною, дер дівоче тіло, розривав її, ніби мстився за щось, ніби хотів вилити в неї всю свою злобу, всю зневіру, увесь бруд. А виливши, впав безсило на знесилену Соню й, важко дихаючи та запихаючи закривавлену зброю до кобури, спокійним тоном промовив:

— Все-все.

Дівчина відчула, як її горло заливає солоне в’язке тепло. Закричала що є духу, оросивши свого мучителя червоним дрібним дощиком, й знову отримала удар міцним кулаком. Калюжний приводив себе до ладу, не думаючи й хвилі, аби те саме зробити й зі своєю жертвою. Цокнув до конячки, й вона побрела по дорозі, як брела й до того.

Дівчині стояло в очах обличчя Юрка. Ніжна посмішка і його погляд, націлений у небо. Вона вп’ялась очима в цю безмежну далечінь та почала подумки молитись. І не пам’ятала вже тепер ні звірячого стогону того, хто лежав оце щойно на ній, ні болю між ногами, ні образи за втрачену цноту, яку так довго берегла для того єдиного, який ніжно кохатиме та поведе під вінець, від якого будуть діти і з яким проживе в щасливому шлюбі до скону.

***

Терновий вносив до свого записника не лише відомості про безчинства на селі, а й деякі спогади з колишніх часів. Ці спогади він обачливо занотовував дрібненькими літерами й намагався за допомогою скорочень та скупих фраз передати думку, яку хотів донести до тих, хто, можливо, колись читатиме ці нотатки. Багато із того, що хотів би викласти на папір, так і лишилось у його думках.

«Моя рідна Веселівка, — мізкував, бувало, перед тим як почати писати. — І чого ж ти така невесела тепер…»

Село назвали Веселівкою, бо ще з царських часів так гуляти, як гуляли веселівські мешканці, не умів ніхто. Попри те, що люди в селі були здебільшого незаможні, мало не в кожній хаті можна було знайти музичний інструмент — від прадавньої, отриманої в спадок від пращурів, кобзи, що стояла собі, припадаючи пилом, десь у коморі, до сопілок, скрипочок, цимбалів та бубнів. Або й аж до привезених на початку непу з міста панських гітар та московитських балалайок. Балалайки якось не припали до душі веселівцям. Бринькання, що виходило із їхніх трикутних тіл, не лягало на мелодику народних пісень. Та й ноги танцювати під бабалайчині трьохкання не бажали. Хіба посумувати, як ото завше п’яний Грішка Безбах (якого між собою селяни називали Грішкó, від слова «гріх»), лежачи під чиєюсь хатою, невміло притискав три струни пальцями лівої руки із обгризеними нігтями, а правицею пиляв по них донесхочу.

— Але ж виводить, кацапура, — затуляючи вуха, проходили повз нього селяни.

Грішкá переселили у двадцять п’ятому році до Веселівки з Курської губернії. Він мав би піднімати в селі культуру, принаймні саме задля цього його до села й відрядили. Під клуб оформили очищену від хрестів, дзвонів та хоругов церкву. Спочатку Грішко Безбах справно ходив на роботу, вимітав облуплений тиньк з приміщення колишньої каплиці й усе планував, що в нього де буде.

— Здєся дєвкі плясать будут, — тупотів ногами по підлозі на тому місці, де за божеських часів огрядний батюшка правив службу.

Дівки навідріз відмовлялись «плясать» у храмі, відмовлялись навіть ті, хто вже вступив до комсомолу. Казали: «Не танцюємо». Брехали, як навіжені. Бо ж недалеко від того клубу таки вихиляли стегнами й зиркали звабливо на хлопців під час молодіжних посиденьок, що обов’язково минали під якимсь гаслом, як-от: «Комсомолець — завжди на варті» або «Молодь не спить. Молодь вартує».

Грішко дуже швидко спився. А все чого? Бо подобалась місцева оковита — добру гнали. Це ж тобі не курська бражка! Од веселівської горілки закипала в жилах кров, хотілось жити. Але це коли чарчину там хильнеш чи й кілька, якщо свято. А якщо отак пригощатись, як Грішко, — добра не чекай. Та його й не пригощав ніхто — сам на правах культурного начальства вимагав здати «по-харошому». У такий спосіб виконував розпорядження районного керівництва про «Бій п’янству на мєстах». Він боровся із пияцтвом як міг. Це називалось «Брати ініціативу на себе».

«А як нє здастє гарілку, — казав, перекручуючи мову, і слухачі воліли краще дати, аби лиш не розреготатись йому у вічі, бо ще хто зна, що від нього чекати. — А як нє здастє етой гадості, то будєт вам на пірогі».

Грішко невдовзі так зліпився із самогоном, що день у день вештався селом, мов приблуда, та під балалайку волав своїх кучерявих пісень про мілку й мільонка. Його ніхто не чіпав, а він усе намагався окультурити українську «дірєвню». Вимагав від селян говорити із