Читати книгу - "Ковдра сновиди"

Малий замружився:

— Так. Авжеж. І що?

— Так от, я гадаю, — тепер чоловік оздоблював цурку кільцем акуратних трикутних зарубок, — що мова була зовсім про інше. Гадаю, що мамця просто хотіла відіслати її подалі з Евдеиї. Подалі від мене.

На хвильку запала мовчанка. Звіддалік пролунав низький гук храмового рога — попри відсутність жерця-перебенді, служба вершилася вчасно і справно. Хлопчик щільніше загорнувсь у повстяну камізельку, наче йому зненацька війнуло холоднечею.

— Я збагнув це потім, — зрештою проказав чоловік, — коли вже нічого не можна було заподіяти. І відтоді все думаю: а чи варто було її шукати? Може, нехай би жила собі десь там, за крайсвітом?

Він зітхнув, піднявши погляд на малого:

— Але тоді в мене не було б її. І не було б тебе, — він знов узявся обтесувати цурку, хоч вона вже була ідеально гладенькою. — Тільки може… може, вона була б тоді жива.

— А як же пророцтво? — безбарвно запитав хлопець.

— Та як… — чоловік далі не зводив погляду від цурки. — Я знайшов її аж у Бедестані. Коли ми дістались Евдейї, коли побралися, їй уже було вісімнадцять. І нічого лихого не сталося. Вона тоді мовби повернулася до життя, — чоловік гірко посміхнувся: — Ми були щасливі тоді. Занадто, мабуть, щасливі… Не минуло й року, як вона померла. При пологах.

Хлопець звернув до батька погляд, в якому світилося розуміння, а десь за ним — ледь стримуваний ляк.

— Ти… навіщо мені це розповідаєш, тату?

Тесля знизав плечима:

— Ти мусиш знати, хіба ні? Тобі від матері лишилася хіба ота ковдра, яку ти так собі вподобав. Ти не знаєш більше нічого. Я не розповідав. А ти не запитував.

Хлопець кивнув, опустивши очі додолу. Сонячний промінь ковзнув із його темних кучерів, лишивши обличчя малого в затінку й освітивши натомість руки батька, патичок і блискуче лезо. Чоловік так сильно стискав різак, що йому аж побіліли кісточки на пальцях. Цурка позбулась іще кількох рівнесеньких трикутних шматочків.

— Я собі думав, ти будеш мучити мене питаннями. Та ти жодного разу не спитав про свою матір. Це дуже дивно, Олах.

Малий ледь чутно зітхнув:

— Так. Я чекав, доки ти сам розкажеш.

Тесля затримав руку з різаком у повітрі.

— Тобто?

Олах безпорадно знизав плечима. Він не знав, як пояснити батькові, що розказана історія не була для нього новиною. Невідь-як, але ось щойно вона вбралась у плоть слів, та не більше. Він знав її завжди.

Його мати померла, звісно… Але та дівчинка, котра тікала від щастя, тікаючи від смерті — він знав, її шлях іще не завершено.

— Олах! — вимогливо покликав чоловік: — У чому річ?

Малий мовчав.

— Та говори ж нарешті! — вибухнув Кей. Різак й обтесаний патичок порснули врізнобіч. — Ну?! Я розповідаю тобі про смерть твоєї матері, а ти сидиш мов колода й вухом не ведеш!

Олах зіскочив з лави, стискаючи кулаки. Його трусило мовби у пропасниці.

— Чого ви хочете від мене? Вона бажала позбутися чужої жертви, ти — власної провини… Чи не занадто, як на мене одного? Хіба я не можу жити своїм життям?!

Кей приголомшено мовчав, розглядаючи сина, який зненацька обернувся на якогось страшного чужинця. Шалено схожого на власну матір, котрої ніколи не бачив… Невідь-як, але Кей знав, що так буде. Він не зміг втримати матір, не зупинити йому й сина. Що ж… А чи варто?

Олах судомно зітхнув, озирнувши враз посіріле обличчя батька.

«Я не зможу жити так! Розумієте? — волало щось зле й гордівливе десь глибоко під сподом сумління: — Я піду з Евдейї! Назавжди! Сьогодні ж, доки не догорів день!»

* * *

Надвечір Барт вибрався на ґанок, аби випити там гарячого чаю й помилуватися сутінковими краєвидами. Що-що, а от милуватися він умів цілком професійно, відзначаючи сполучення кольорів, прозору глибінь перспективи, вдалу побудову композиції. Вечір над хутором був досконалим, а досконалість — Барт замислився, сьорбаючи чай, — не може бути безглуздою. Його приятель Натан Вара обов'язково приплів би до того якесь лунке тлумачення, про яке гарно посперечатись увечері й забути над ранок…

— Читаєте? — запитав хтось поряд. — Ну і як вам?

То був Гуч, який нечутно піднявся стежиною й ниньки став позаду, позираючи гостеві через плече.

— Даруйте? — здивувався художник. — Читаю — що?

Дід знизав плечима й кивнув на краєвид, над принадами якого Барт щойно розмірковував.

— Справді?! — Барт скептично вигнув брову: — А що там написано? Щось не збагну: чи то мова іноземська, чи то просто недбалий почерк?

Гуч хитро вищирився і, обійшовши лаву, присів поряд з гостем:

— Та чого ж, почерк цілком каліграфічний. От лише мова… Вивчати її треба до скону, та й то не поспієш… Вільно розмовляють нею лише боги. Знав я одного, так той якось зізнався, що він неписьменний. Я ще довго не міг збагнути, у чому річ, і лише потім допетрав: їм ні до чого наші книжки, їхня книга — он-во навколо, як гарно розгорнулась…

Барт іронічно пирхнув. Старий, значить, із богами знається, а ті йому щиросердо жаліються на свої негаразди… Дуже симптоматично.

— А ви, як, — усміхнувся художник, — можете щось прочитати?

Дід насупився:

— Та… лише якісь кілька слів. Тяжка то грамота…

— Ну і?! — зацікавився Барт: — Давайте хоч кілька слів!

— Це буде дуже приблизний переклад, — попередив Гуч.

— Та переб'юся!

— Ну… — старий примружився, придивляючись. — Отже, десь таке:

Вертаюсь.

Лишаю позаду

Втомлені крила.

Барт ледь не вдавився схололим чаєм:

— Ви жартуєте?! Оце таке там написано?

— Я ж казав, — засоромився дід, — тільки приблизно…

Барт Антолій уважно озирнув виднокрай, де між темними хвилями гір сочилися густі бурштинові потоки сутінкового сяйва. А що? Це дійсно можна було прочитати таким чином.

— А де ви навчилися цієї… грамоти? — обережно поцікавився Барт.

Гуч звів на гостя дивний тяжкий погляд, мовби митник на кордоні, роздумуючи, чи можна пускати подорожнього на той бік.

— Та тут