Читати книгу - "Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу"

— Стривай, чому досі тут сидимо? Поговорим дорогою, — підхопилась дівчинка. — Ходім, бо мої тато й мама і твоя баба Валя тривогу здіймуть!

— Спершу домалюй! — затялась Росава.

— Не буду! — вперлась і Софійка.

— А якби я сказала, що Сашко мені призначив наступну зустріч, і тоді б не домалювала?

— Ні! Ні! Ні! Я ж не Оришка!

— Хочеш, скажу, чому він хоче бачити мене знову і знову?

— Ти дограєшся, що я тебе таки домалюю! — крізь сльози пожартувала Софійка. — Не знаю і знати не хочу! То ваші з Сашком справи! Ходімо звідси!

— А я скажу! — в Росьчиних очах засвітились лукаві (чи то заздрісні?) бісики. — Бо хоче декому подарувати омріяного комп’ютера!

— До чого тут я?

— А в кого день народження в кінці квітня?

— Навіть у мене, але…

— От цим я його й підбила на зустрічі! Понарозказувала, як багато можна заробити чорною археологією, похвалилася, що маю металошукача і хочу помогти йому заробити на подарунок! То він зрадів і сам поставив умову, що прибутки поділимо навпіл!

— І багато нашукали?

— Ти ж бачила, майже нічого! — Росяниця глипнула на почервонілу Софійку. — Я, правда, не надто й старалась! Якби хотіла, іще першого дня назбирали б! Проте я хотіла, щоб… щоб довше зустрічатися!.. Думала, згодом сподобаюсь… Але він… просто сподівався на заробіток! Причому такий наполегливий: не знайшли раз, не знайшли вдруге — він рук не опускає, готовий щодня шукати, щоб до кінця місяця встигнути! І тільки й розмов, що Софійка, Софійка!.. Аж зло бере!

Софійка від здивування знов опустилась на камінь. Отже, Сашко… А вона понапридумувала собі!..

— Таких небагато… Цінуй цього хлопця!

Ще б пак! Та вона сьогодні ж!.. Піде до нього і перепросить!

— О, вже й за полудень! — подивилась на небо Рося. — Так, мерщій домальовуй і вирушаємо!

— Вирушаєм? То ти й після малюнка залишишся тут? — Дивувалася чи раділа?

— Залишуся, залишуся!

— То нащо домальовувати?

— Бо я не хочу, щоб на камені була тільки голова! — засміялась Росава. — Хочу бути на повний ріст і у всій красі!

— Ну, хіба що! — звеселіла Софійка. — Тоді я зараз!

Узяла пензля, майже граючись, домалювала все, що було на фото.

— От і чудово! — схвально оглянула себе Роська. — От і повернула мене до моїх богів!

— Що-о-о-о? Але ж ти обіцяла…

— Не хвилюйся! Ще кілька днів побуду: треба зі школи документи забрати, Дмитрові металошукача віддати, ще дещо…

— Але ж ти казала: додому! — Софійка сама не думала, що може від такої звістки розридатися! Хоч водночас від новин про Сашка хотілося дуріти, стрибати, сміятися!

— Твій дім у Вишнополі, а мій — тут! — Росяниця допила рештки соку, а порожню пляшку, щоб не засмічувати галявини, вкинула до Софійчиного пакета. — Ну, але поки що до міста підемо разом! Уперед, художнице!

54. Як лісова стежка

Сяк-так оговтавшись, рушила вслід за Росею. Розговорилися: мали про що. Тож і потяглася щебетлива і довга, як лісова стежка, розмова.

— Гарний наш Білокринівський ліс, правда? — змовницьки підморгнула русалці Софія.

Роська так само змовницьки кивнула.

— Знаєш, усе-таки жаль, що Вишнопіль заснував не мій родич, не козак Вишня! — зітхнула Софійка, милуючись розкиданим унизу містечком.

— Гм, це як подивитися! — загадково усміхнулась супутниця. — Я ж теж на класній годині розповіла не все!

— Та?

— Пам’ятаєш, я сказала, що люди покинули старих богів і перенесли свої пожитки на нове місце? Але промовчала, що організував це переселення саме твій пращур! Дивно, але звався Ростиславом — як твій малий! Гарнющий був, ставний, височенний, здоровенний, мізинцем підкови гнув!..

— То це до нього ти була по-справжньому небайдужа, то це на нього потім видався тобі схожим Оришчин наречений?!

Русалка опустила голову і, здається, трохи зашарілась. Якийсь час мовчали. Потім вона сама повернулась до обірваної розмови:

— Татари взяли його в полон. Тоді почалися на наш край перші татарські набіги. Ростислав такий сильний був, що міг один проти цілого війська стати. Довго тримав під своєю охороною Вишнє, але й на його силу знайшлася недоля. Спіймали сонного, вкинули в криницю, а цямриння забили дошками й завалили камінням. На поверхню води він таки піднявся, але далі по слизьких стінках… Кілька днів марно намагався визволитись. Бачу, що гине, то й вирішила помогти. Мені, водяній царівні, легко в криницю пробратися чи з криниці вибратись. Явилася до нього й навчила, зібравши енергію, на стіні колодязя намалювати, наприклад, коня — і цим конем крізь цямриння на волю вирватися!

— І вийшло?

— Чом би мало не вийти? У нього все виходило! Подякував Ростислав і в ноги мені впав: навчи, мовляв, свого уміння! А я, коли ти помітила, завжди готова ним поділитись! О, про такого учня лише мріяти! Все перейняв завиграшки, усі магії, навіть часову!

— Отак потрохи-потрохи, і ти в нього закохалася?.. — Софійка м'яко натякнула на те, на що ніяк не могла звернути Росава.

— Він був того вартий! — сумно відповіла дівчина.

— Але він?..

— Уже мав сім’ю, дітей! Кажу: «Покинь, і ми з тобою світ перевернемо!» Бачу ж: серце його до мене тягнеться, та він йому волі не дає! Ти й не уявляєш, як для нас, богів, та й для вашого Бога теж, важливі людська віра й підтримка!.. У той час це просто було, навіть ваш князь Володимир, що Русь хрестив і що святим його проголосили, дружин мав кілька десятків і не каявся! Але Ростислав — не князь. У ньому вже тоді щось таке було… Мовляв, одна дружина, то й одна! Не можу її дурити! Ні-ні, у наших дохристиянських поняттях теж було відчуття гріха, але не було звичаю мордувати себе, до чогось силувати. Потім це нове самоїдство й змусило його зібрати вишнівський люд, підняти його з осілого місця і йти на інше, аби молитися в інших храмах. Тож він і заснував уже нове містечко Вишнє, нарікши його Вишнополем. Об’єднавши в його назві старе й нове… Сам, правда, в ньому довго не жив: після мене бути з нелюбою дружиною таки не міг. Пішов у якісь ліси, заснував монастир… Той монастир потім велику славу здобув: були в ньому дуже мудрі, всезнаючі монахи, щось на зразок нинішнього Тибету. Завдяки йому, звісно. Звідти пізніше й характерництво козацьке пішло. Адже і Ростиславові внуки-правнуки стали козаками, тож і виходить: заснував місто майже козак!..

— Козак, але ж не Вишня?!

— Прізвисько Вишня до твого роду приклеїлося вже